— Нем сабат! — заревів йому над вухом чийсь голос.
Зварич вирвався з непрошених обіймів і лицем у лице станув проти якогось вояка, що вишкірив на нього затиснені зуби і блискав звірячими очима.
Вояк затріскотів якимись прокльонами в мові, яку Зварич уже чув біля обозу в лісі.
Мадяри! Ох, з якою ж насолодою був би заїхав п’ястуком між ті чорні сліпи, що балушились на нього з такою ненавистю. Вояк і собі збирався поправити перший свій наступ, бо затиснув кулак і підступив до Зварича. Але в тій хвилі над’їхав конем старшина. Він, видно, бачив цілу сцену, бо, не питаючись вояка, звернувся з криком до Зварича. Зварич, не розуміючи запиту, відповів по-німецьки:
— Я питався священика, за що його арештували…
— А ви звідки маєте право? — крикнув на нього старшина.
— Я є також вояк, пане поручнику… юнак… їду до свого полку до Львова.
Старшина по цих словах вже не так бісився. Може, німецька мова, а може, слово «юнак», що за Австрії означало вояка-інтелігента, вспокоювало його.
Зварич побачив зміну і набрав відваги.
— Що зробив той старенький священик?
— Що зробив?! Зрадник, лайдак, москаль, — викинув зі себе старшина і закляв по-мадярськи. — А по хвилі додав тоном зверхника до підчиненого: — Вступіться і не пхайтеся тут!
Зварич хотів ще щось сказати, хотів дістати якесь пояснення, але вже не було від кого. Старшина потиснув коня і пігнав до своїх.
Кого було спитати, від кого домагатись вияснень? Від вояків, що минали байдуже його і, певно, не зрозуміли б ні слова?!..
Засоромлений, прибитий, близький плачу, вернувся назад на старе місце і кинув оком за останньою батареєю. Між бадьорими шапками, між масою заліза і кінських тіл раз один тільки сріблом замайоріла сива голова священика. Замайоріла і згасла. Може, навіки?!..
Пригадалися йому слова старенького: «Пречиста Діва мене не опустить». Може, справді велика віра спасе його з отого пекла, може, його літа, його сива голова зм’якшать мадярське серце?!..
Мадяри… Якесь трагічне непорозуміння! Адже вони народ лицарський, веселий, добрий. Ніяка історія не представляє їх як жорстоких, безсердечних тиранів!
Тяжко Зваричеві на душі. В грудях росте хвиля жалю і якоїсь тупої, нез’ясованої злости.
На кого? На мадярів?! На москалів?!
Ні! На Дудикевичів, Маркових!.. Вони одні завинили, що нині влада тягає безвинних людей.
Ах, коби вже раз дістатися до Львова, до наших впливових політиків! Вони, може, й не припускають, що діється по селах, скільки тут непорозумінь, помилок і непотрібних мук. Так далі не може бути! Треба рятувати тих, яких одинокою провиною було те, що признавали «єдинство русского народа», а не признавали фонетики!
Що міг завинити отой старий священик! Певно, так, як і Керницький: передплачував «Ніву» і писав, де міг, твердий знак. Якнайшвидше їхати!
І Зварич звернувся в вуличку, щоб зараз-таки збиратися в дальшу дорогу.
На городі, що притикав до шляху, за плотом, стояли бужанські хлопці, обидва діди і молодиця з дітьми. Просто інстинкт, який так сильно розвинений у простолюдинів, не казав їм, як звичайно, вийти явно над дорогу і приглядатися військові. Поспиравшись на пліт, тільки заглядали на дорогу і півголосом розмовляли між собою.
— Їдемо, нема часу! — сказав Зварич до хлопців.
— Що кажете, паничу? — недочув дід Федорій.
— Кажу, що треба їхати! — повторив Зварич.
— І я так гадаю, — погодився дід. — Тільки най ті переїдуть, — показав головою на військо.
— А во, мамо, наші коні! — скрикнула дівчинка, що весь час дивилася крізь діру в плоті на військо.
— Ая, дитинко, наші, — сумно хитнула головою молодиця, вп’яливши зір на дорогу.
Зварич, що вже не дивився на військо, обернув голову і глянув на шлях. їхав обоз. Попереду тяжкі високі військові фургони, а за ними малі хлопські вози. Господареві коні йшли перші. Молоді, ясні каштани, виплекані в добрі, на легкім хлібі. Йшли бадьоро і весело, не знаючи навіть про свою долю. Як доїхали до своєї вулиці, звернули голови і хотіли скрутити так, як завсіди. Але вояк, що кермував ними, стягнув віжки і, цвігнувши батогом, підігнав їх по шляху.
— Пізнали своє обійстя, бідні, — занеслася тихим плачем молодиця.
Дід Іван весь час стояв мовчки і непорушно. Густі сиві брови, як стріха, насупились над очима, а запалі уста ще більш затиснулися. Проводив поглядом свої коні, але ні пари з уст не пустив. Тільки висунена борода нервозно рухалась і корчились пальці, затиснені на патиках плота. А як невістка заплакала, обізвався, не відриваючи очей від коней:
— Не плач, дочко… Божа воля…