Тім і справді покинув ту справу, минули місяці. Аж ось, без попередження, поліція наскочила й арештувала його через три дні після того, як йому минуло дев’ятнадцять. Поліція, за допомогою агента під прикриттям, «узяла» Тіма під час останньої оборудки. Попри те, що це було його перше порушення закону, суддя дав йому під зав’язку й призначив Тімові півроку за ґратами й три роки випробувального терміну.
Усе ще безтямно його кохаючи, Рейчел відчувала, що зобов’язана підтримати Тіма. Їй страшно було під час читання вироку: боялася, що їй буде соромно, боялася побачити розпач родини Тіма, але не могла лишатися осторонь. Я листувалася з Рейчел за допомогою електронної пошти й запитала, як вона пережила тривожні й гнітючі дні перед вироком. Виявляється, вирішальну роль відіграли позитивні фантазії. «Мені ввижалося, що суддя чи прокурор казали щось жахливе про Тіма, якесь гидке зауваження, а я раптом скочила на рівні ноги й закричала: «Агов! Ви ж особисто його не знаєте! Він у душі гарна людина, він просто спіткнувся!» І тоді підвелася його мати й розповіла про свою дитину, і друзі встали й сказали, яким він був підлітком… Гуртом, ми створили б потужну групу підтримки, і на суддю таке враження справили б наші любов і співчуття до цього гаданого злочинця, що він відпустив би Тіма й засудив натомість поліцаїв, які так тяжко помилилися з його арештом».
Усім відомі ситуації, коли здається, що ви потрапляєте у безвихідь і лишається тільки чекати на розв’язок. Одні ситуації, як-от у Рейчел, пов’язані з деякими незручностями, а в інших ідеться про життя або смерть. У будь-якому разі, коли не йдеться про якусь доцільну дію, а просто треба взяти себе в руки й не виходити з гри, позитивні фантазії можуть виявитися корисними й навіть необхідними. Вони можуть придатись і в інших випадках: на короткий час справити людині приємність або дати можливість винахідливо розглянути варіанти майбутніх дій. Позитивні фантазії є важливим і корисним складником життя, хоча і в незвичному для людей розумінні. Є з них хоч якийсь пожиток? Вони не все можуть, але й невжитковими їх не назвете. Усе залежить від ситуації.
Як добре подумати, то багато людей, які не керують своїм життям, виживають завдяки уявленню ідеалізованих результатів. Іноді поривання мрії може здатися перебільшеним або нереалістичним, але воно може допомогти виживати. Мій східнонімецький приятель уявляв собі поїздку до Парижа, аби одержати те, чого його позбавила політична система: можливості виражати фарбами ідеї й почуття. Часто-густо жінки, які потерпають від насильства, на щодень виживають завдяки фантазіям, і вони навіть починають вірити, що колись їхні чоловіки зміняться на краще. Знайомий священик, тридцятирічний син якого страждає на квадриплегію, розповідав мені, що йому легше, коли він мріє про нову технологію, котра дозволить його синові ходити[38].
У своїй відомій промові «Я маю мрію»[39] Мартін Лютер Кінґ-молодший визнав, що «кайдани сеґреґації й дискримінації» усе ще гнітили чорношкірих американців і що «чорношкірий усе ще поневіряється по закутках американського суспільства та відчуває себе вигнанцем у власному краї». Проте Кінґ закликає своїх слухачів не «стояти безрухом у долині розпуки». Він стверджує, що в нього є позитивна фантазія, мрія, і промову свою він завершує поясненням ідеї, що колись «запанує свобода» і «всі діти Бога, чорні люди й білі люди, євреї й неєвреї, протестанти й католики, зможуть узятися за руки й заспівати давній негритянський спіричуел: «Нарешті вільні! Нарешті вільні! Дяка Всемогутньому Богу: ми нарешті вільні!»
Іще один разючий приклад того, як позитивні фантазії заохочують витривалість, походить із нацистських концтаборів. У таборах панував голод, через який гинуло багато в’язнів. Як сказав один із тих, хто вижив: «У нас у Біркенау був календар. Це голод… Ранок — голод. Полудень — голод. Вечір — голод»[40]. Але деякі в’язні долали відчуття голоду, роблячи щось неймовірне: збираючи улюблені рецепти до кулінарної книги. Зшита вручну кулінарна книга з концтабору Терезіенштадт містила рецепти шоколадного пирога, мигдалевого печива, картопляних галушок і картопляного салату. Майкл Беренбаум, директор Американського науково-дослідного інституту Голокосту, дивився на збирання старих рецептів як на «акт дисципліни, який змушував [в’язнів] тлумити в собі відчуття голоду й думати про звичайний світ до концтаборів, а також, можливо, наважуватися мріяти про світ після концтаборів»[41]. Інші робили акцент на фантазійному аспекті збирання рецептів і суперечок про складники. Як пише один із тих, хто вижив у концтаборі, записування рецептів «…було мрією і, думаю, це у свій спосіб давало їм силу вижити»[42].