Я написала книжку «Перегляд позитивного мислення» для людей, які застрягли на одному місці та не знають, як цьому зарадити. Книга також буде корисною тим людям, яким добре ведеться у житті, але які хотіли б досягти більшого. Вона стане в пригоді й тим людям, які зіштовхнулися з проблемою, яку намагалися й не змогли розв’язати або не знають, як за її розв’язання братися. Власне, я написала цю книжку для всіх нас. Нам усім потрібна допомога, щоб ми не збочили зі шляху та рухались уперед.
До чого я веду? У традиційних спільнотах діє чимало механізмів (обряди, звичаї, правила, закони, норми), які окреслюють межі індивідуальної свободи й визначають роль і обов’язки кожної людини. Це саме стосується й репресивних спільнот, як Північна Корея чи колишня Східна Німеччина. Коли в нас нема свободи дії, наш власний вибір мало важить, бо саме зовнішні сили або спонукують нас до дії, або не дають нам діяти. Людям у таких суспільствах головне — зберегти свої моральні якості й вижити.
Сучасні західні спільноти зовсім інші, їм доводиться мати справу з таким явищем, яке дехто називає «прокляттям свободи». Зменшилася сила спонукання до дії, що походить від традиції та влади. Багато хто з нас має нині більше свободи, ніж будь-коли раніше, але тепер нам доводиться діяти на власний ризик: шукати в собі спонуку, щоб зберігати вмотивованість, снагу, зацікавленість і зв’язок зі своїм оточенням. День при дні нам ніхто не каже, що саме робити, щоб берегти здоров’я, домагатися успіхів на роботі або створювати свою сім’ю. Ніхто над нами не стоїть і не пояснює, як зробити життя змістовним. Увесь тягар лягає на наші плечі. Нам конче треба не збитися з курсу та відродити нашу здатність до конструктивної дії, навіть якщо ми потрапляємо у безвихідь.
Марне фантазування про майбутнє не допомагає. У короткочасній перспективі фантазії здаються непоганою розвагою, але вони виснажують нас і примушують раз по раз зашпортуватися. Через них ми потопаємо в нерішучості, опиняємось на межі апатії, імпульсивно хапаємося то за те, то за інше, виходимо за межі своїх можливостей, нас переслідує фрустрація, ми не розуміємо, чому нас обсідають нещастя. Але якщо нам вдасться узгодити мрійливість із неуникною реальністю, у нас з’являться сили дати раду життєвим викликам, перейти до того, що є найреальнішим і конечним у нашому житті.
Якщо вам дошкуляють і заважають серйозні проблеми або ви просто хочете відкрити в собі, випробувати й оптимізувати приховані спроможності й можливості, ця книжка поглибить ваші уявлення про мотивацію у людей і допоможе сміливо прокладати шлях у майбутнє. Як у багатьох учасників моїх досліджень, у вас побільшає мотивацій співпрацювати з іншими, стати частиною світу довкола вас і діяти. І починається все з простого, парадоксального запитання: «Що заважає вам реалізувати ваші мрії?»
Розділ перший. Мрії, бездіяльність
Один мій приятель, котрому за сорок, — назву його Беном, — пригадує, як йому в око запала студентка, і він дух ронив за нею, коли наприкінці вісімдесятих навчався в коледжі. Він кілька разів її бачив, коли обідав із друзями в кав’ярні студмістечка. Коли Бен уранці голився або намагався зосередитись на лекціях, думки його линули далеко, і він уявляв собі, як йому було б гарно з тією дівчиною. Чоловік уявляв собі, що вона художниця і вони вдвох відвідують руїни римських споруд, милуються Сікстинською каплицею. Або ще уявляв, як вона схотіла б намалювати, як він лежить на осонні у дворі коледжу й читає книжку або — ще краще — грає на фортепіано джазову композицію, що він часто робив у вікенд, прагнучи підзаробити. Як було б чудово ділити тихі хвилини з кимось, хто б зрозумів і поділяв його творчі поривання! А хіба не чудово було б мати жінку, з якою можна піти в кіно, дивитися, як сонце сідає, або скочити в автобус і поїхати до сусіднього міста?
Бен не ділився з друзями своїми мріями, які вважав власною маленькою таємницею. Це було напрочуд приємне видиво, але, на жаль, видивом воно і залишалось. Розумієте, Бен не міг наважитись запросити жінку на побачення. Він собі втовкмачував, що вона ж зовсім чужа людина, отож, залицяючись, він може пошитися в дурні. Та й надто він був зайнятий навчанням, аби ходити на побачення. Головне для нього було — гарні оцінки, бо друзів, із якими можна було тусуватись у вихідні, йому не бракувало.
Чому Бенові забракло енергії зробити крок назустріч? Бо він робив те, що багато хто з нас вважає найважливішим для успіху: мріяв про здійснення своїх мрій. Що ж його стримувало?