Як ми й передбачали, ті, хто вдавався до ментального контрастування, вчилися наполегливіше, якщо відчували, що успіх досяжний, і вчителі також погоджувалися, що вони досягли більшого. Ті, хто поринав у позитивні фантазії або зупинявся перед перешкодою через негативну реальність, не докладали більших зусиль із збільшенням очікування успіху, і показники їхньої успішності не змінювалися. Уявіть-но собі фрустрацію учнів у групі, що втішалася: у мріях вони бачили себе відмінниками, і їм ставало легше від того, що клопотам із математикою настав край. Вони ніяких зусиль не докладали й надалі застрягли на місці та не перетворили свої мрії в життя.
Наші досліди підтверджували мої ідеї про ментальне контрастування, проте мене цікавили ситуації, коли на людей чекали не зовнішні перешкоди, а перепони й завади, що виникли через їхні емоції або вірування. Наприклад, багато хто неохоче звертається до сторонньої допомоги, але не через те, що чужі люди не нададуть їм допомоги, а через те, що їм із якоїсь причини незручно по ту допомогу звертатись[77]. В одному британському дослідженні стверджується[78], що чоловіки менше за жінок звертаються по допомогу до фармацевтів і лікарів невідкладної. Розповідаючи про це дослідження, британська газета The Guardian зауважила, що «більше чоловіків, ніж жінок, визнає, що погано знаються на ліках; вони удвічі частіше беруть нові виписані ліки, не читають спочатку інформацію для пацієнтів і не вдаються до професійної поради». Дев’яносто відсотків чоловіків у цьому дослідженні «не схильні турбувати лікаря чи фармацевта, якщо в них нема нічого поважного», а отже, вони не використовують можливостей профілактичної медицини[79].
Студенти коледжу — це ще одна група осіб, які не вдаються по допомогу, якщо можуть впоратися самі[80]. Те саме стосується дітей і підлітків. Згідно з однією публікацією Національної асоціації шкільних психологів, «…у величезній кількості досліджень стверджується, що підлітки з емоційними й поведінковими розладами мало звертаються до послуг психіатрів»[81]. Ще в одному дослідженні виявлено, що школярі в класі не завжди звертаються по допомогу, що впливає на результати їхнього навчання[82].
Он-лайнові блоги й дошки оголошень показують, скільки мук і хвилювань пов’язано з елементарним актом звертання по допомогу до колег, начальства й навіть коханих. Як одна мати в розпачі питає: «Не розумію, чому не попрошу про допомогу й чому уникаю зайнятися собою… У чому моя проблема? Ми з чоловіком живемо вісім років, із них п’ять років одружені й тільки лічені рази він був напохваті та я змогла звернутися до нього по допомогу (рази три-чотири). Мені здається, що я мушу негайно створювати групу підтримки для працюючих матерів, які не звертаються по допомогу»[83]. Одна жінка сказала: «Скільки себе пам’ятаю, я намагалась уникнути будь-якої допомоги. І це від відповіді у дитинстві «Я сама!», коли батьки хотіли допомогти мені, побачивши, що мені важко з чимось, до силування дістати з верхньої полиці пластівців у продуктовій крамниці, не звертаючись до продавця, і до випадків, коли я вдавала, ніби все зрозуміла, але потім годинами морочилась, аби з усім самостійно розібратися»[84].
Ми звернулися до 135 студентів випускного курсу й попросили назвати шкільну проблему, яку вони хотіли б розв’язати протягом наступних двох тижнів (типові відповіді були: «скласти складний іспит» і «вступити до інтернатури»)[85]. За умовами досліду, вони мали визначити особу, яка могла б допомогти їм із цим завданням. Називати її слід було «Особа Х». Щоб виміряти сподівання учасників досліду, ми запропонували їм оцінити в числовому вигляді, наскільки Особа Х могла б їм посприяти. Як і в інших наших дослідах з ментального контрастування, ми попросили учасників перелічити позитивні майбутні результати, якщо їм вдасться успішно звернутися по допомогу, а також аспекти «поточної дійсності», які заважають їм це зробити. Ми довільно поділили студентів для виконання трьох ментальних вправ на основі поданих ними переліків: ментальне контрастування, поринання лише у свої фантазії або виключно розмірковування про реалії, що заважали їм звернутися по допомогу. Проінструктували учасників, аби вони уявляли результати і / або перешкоди якомога повніше, даючи волю своїм думкам і образам та не обмежували себе ні часом, ні розміром тексту, занотовуючи все, що з ними відбувалося.