Оскільки завдання для всіх учнів було нескладне й нове (у них раніше таких завдань не було, і вони не могли генерувати очікування успіху на основі попереднього досвіду), ми передбачали, що ментальне контрастування поліпшить показники всієї групи. І наші сподівання справдилися. Учні, які вдавалися до ментального контрастування, краще впоралися з завданням, ніж ті, хто лише фантазував про свій успіх. Такий самий дослід із п’ятикласниками з незаможних родин у США дав такі ж результати. Ці висновки свідчать про те, що шкільні вчителі можуть використовувати ментальне контрастування, щоб поліпшити успішність учнів при виконанні нових і здійсненних завдань. Оскільки школи зазвичай заохочують учнів «бути позитивними» й мріяти про майбутні можливості, педагоги вчепилися за цю можливість допомогти дітям уявляти ще й перешкоди.
Низка інших наших дослідів підтвердила корисність ментального контрастування як інструменту саморегулювання. Вони також виявили дивовижний феномен: ментальне контрастування з приводу певного бажання може заохочувати до здійснення бажань і в інших галузях. В одному досліді ми запропонували групі студентів вдатися до ментального контрастування з приводу бажання пройти тест на інтелектуальний розвиток. Інші студенти, що брали участь у нашому досліді, або втішалися позитивними фантазіями, або виконували «сліпе» завдання. У студентів, які вдавалися до ментального контрастування та сподівалися на гарні результати тесту, підвищився систолічний кров’яний тиск, що свідчило про приплив енергії. Вони також ретельніше виконували наше письмове завдання. В окремому дослідженні ми виявили, що ментальне контрастування з приводу бажання «написати есе на відмінно» додавало учасникам наснаги. Як інструмент, ментальне контрастування з приводу здійсненних бажань додає людям завзяття[112]. Таке збільшення запалу може перекинутися й на інші сфери, де люди не настільки впевнені в успіху. Вдаючись до ментального контрастування в галузях, у яких ви почуваєте себе впевнено, ви можете збільшити свої шанси на успіх і в царинах, де ви не впевнені. Наприклад, чоловік, який вдається до ментального контрастування з приводу бажання гарно провести вечір із дружиною, матиме кращі шанси написати по обіді складного листа, за якого давно не міг взятися.
Попри перспективні можливості ментального контрастування як практичного інструменту, я раз по раз замислювалася над тим, чи є спосіб підвищити його ефективність. У 1990-ті роки, коли я експериментувала з цим методом, мій чоловік, Пітер М. Ґолвітцер, проводив вельми цікаві дослідження в галузі, що була пов’язана з моєю. Він вивчав концепт, котрий назвав «наміри імплементації»[113], зчеплення експліцитних інтенцій із приводу способу реалізації бажання. Якщо ви розкладете процес, за допомогою якого люди реалізують свої бажання, то виявите дві фази: початкову фазу, коли ви розглядаєте варіанти й вирішуєте досягти певної мети, і другу фазу, коли плануєте братися до здійснення бажання. Десятиліття дослідів довели, що якщо ви сильно переймаєтесь якимось бажанням, то у вас збільшуються шанси його реалізації. Якщо торговий агент Джим хоче зміцнити свої стосунки з регіональним менеджером, а його колега Колін не дуже до цього поривається, то в Джима трохи кращі шанси це зробити. Експерименти свідчать, що наміри людини не набагато збільшують результативність[114]. Джим цілком міг би хотіти зміцнити стосунки зі своїм регіональним менеджером, але різні фактори — наприклад, складнощі зі стартапом або якісь інші обставини — можуть заважати йому зробити в цьому напрямі щось путяще.
Пітер зі своєю співробітницею Веронікою Брандштеттер установили, що тільки-но ми твердо вирішуємо досягти мети й заходжуємося планувати наші дії для цього, уже сам процес допомагає братися до роботи й долати перешкоди. В одному початковому дослідженні студентів університету учасникам поставили доволі важке завдання: написати звіт через два дні після свят-вечора про те, як вони провели свята[115]. Половині групи запропонували уточнити, де, коли та як вони збиралися писати звіт (тобто подати точний план), а іншій половині такого не пропонували. З учасників, які планували, де, коли та як вони діятимуть, 71 % надіслав звіт дослідникам. З учасників, які не укладали план, звіт дослідникам надіслало 32 %. Така проста дія, як планування, перетворилась на інструмент саморегулювання, що дуже допоміг учасникам просуватись до своєї мети.