На цьому тлі визначення Селіґмена здавалося корисним, проте воно не могло охопити весь феномен оптимізму. Це визначення стало панівним, і чимало фахівців опинилось у сліпій зоні. Психологи, які орієнтувалися на емпіричні кількісні дослідження, майже не писали про позитивні фантазії або мрії та не вивчали їх. Під впливом аналізу людської поведінки вони зосередилися на розумінні раціональних суджень про варіанти власного майбутнього, які люди висловлювали на підставі власного досвіду. Очікування легше було вимірювати та вивчати, тоді як фантазії здавалися химерними та нематеріальними, а отже, непридатними для об’єктного аналізу. Фантазії також повертали дослідників до Фрейда[15], у якого тоді (як і тепер) була репутація вченого, який висуває ідеї, що емпірично не підтверджуються.
Я зрозуміла, що позитивні фантазії були важливим складником людського досвіду, і хотіла ґрунтовно дослідити їхній механізм та способи впливу на нашу поведінку. У цій справі мене надихнуло звернення до витоків сучасної психології, а саме до Вільяма Джеймса, мислителя кінця дев’ятнадцятого сторіччя. У розділі під назвою «Сприйняття дійсності», що в другому томі його плідної праці «Засади психології», Джеймс зауважив: «Усі знають про відмінність між уявленням про річ і вірою в її існування, між припусканням пропозиції та мовчазною згодою про її істинність»[16]. Джеймс говорив про погляди людей на минуле й теперішнє, але схоже, що ця відмінність дійсна й для майбутнього. На підставі цього я зрозуміла, що належало вивчати два різновиди оптимізму: позитивні очікування на ґрунті минулого досвіду й вільний плин думок та образів, укорінених у людських бажаннях і мріях.
Зокрема мене цікавило, чи позитивні мрії, позбавлені зв‘язку з минулим досвідом, можуть вплинути на бажання та здатність людей вдаватись у своєму житті до активних дій. Такі вчені, як от Альберт Бандура[17] і Мартін Селіґмен[18], розглядали зв’язок між позитивними сподіваннями та вчинками; вони дійшли висновку, що очікування збільшували зусилля й реальні досягнення. Згідно з цими дослідженнями, люди, які, спираючись на минулий досвід, вважали свої шанси на успіх кращими, докладали більших зусиль і легше досягали своєї мети. Чи збільшить таким же чином фантазування про щось шанси на реалізацію бажаного? Чи може політ уяви, мрія, відірвана від реального минулого досвіду, спонукати людину до дії та реалізувати цю мрію?
Я вважала, що таке можливо. Не було підстав думати, що мрії істотно відрізнялися від очікувань своїм практичним впливом; власне, усі форми позитивного мислення здавалися корисними. Я захотіла дослідити це питання глибше, і для цього вивчала групу з двадцяти п’яти опасистих жінок, які брали участь у програмі схуднення[19]. Перед початком програми я поцікавилася в учасниць, наскільки сильно вони хочуть схуднути і яка ймовірність того, що їм вдасться цього досягти. Потім попросила кожну окремо вибрати свій варіант у кількох запропонованих сценаріях із кількома відповідями. В одних сценаріях їм пропонувалось уявити, ніби вони успішно завершили програму, а в інших вони опинялися в ситуаціях, коли їх спокушали порушити дієту.
«Ви щойно завершили програму схуднення Пенна, — йшлося в одному сценарії. — Увечері ви плануєте зустрітися з давнім приятелем, якого вже близько року не бачили. Чекаючи на його приїзд, ви уявляєте…» В іншому варіанті я запропонувала учасницям уявити, ніби вони бачать перед собою тарілку з пончиками. Що вони тоді подумають, відчують, зроблять? Заохотивши учасниць дослідження до самостійної оцінки того, наскільки позитивні або негативні були їхні фантазії, я оцінювала, чи мріяли вони про ідеалізований результат, чи фантазували, наскільки простий сам процес схуднення. Це була суб’єктивна оцінка учасницями своїх мрій (позитивні вони, на їхню думку, чи негативні), — тобто мене цікавила саме їхня оцінка, а не моє трактування як дослідниці позитивного чи негативного характеру їхніх мрій[20].
Мою увагу привернули результати цього початкового дослідження. Через рік виявилося, що жінки, які вважали, що можуть схуднути, дійсно скинули майже на дванадцять кілограмів більше, ніж ті жінки, які не вірили, що зможуть набагато схуднути. І ось що важливо. Незалежно від їхніх суджень на основі минулого досвіду, жінки, які мали потужні позитивні фантазії про схуднення, — тобто ті, які найбільш позитивно змальовували себе стрункішими й привабливішими, коли підуть на побачення з другом, або ті, хто уявляв, як вони йдуть повз пончики, не змигнувши оком, — схудли на одинадцять кілограмів менше, ніж ті жінки, які змальовували себе негативно.