Механік підходив до «Москвича», з-під машини вилазив запацьорений старшина понадстрокової служби, механік кивав йому головою:
— Як, капітане, розбираєш?
— Розбираю.
— Розбирай, розбирай!
Тоді йшов далі, де коло «Волги» з московським номером товклося два чоловіки й жінка, вони ладнали електродрель, щоб висвердлити в головці блока циліндрів зламану шпильку. Питав цих:
— Ну, міністри, висвердлюєте?
— Висвердлюємо.
— Висвердлюйте, висвердлюйте.
Огрядний чолов'яга, важко сапаючи, розгвинчував маленького, ще старого випуску «Запорожця».
— Що, китобій,— питав механік,— розгвинчуєш?
— Розгвинчую.
— Розгвинчуй, розгвинчуй.
Хтось сміливіший спробував вплинути на механікове сумління. А може, й не сміливіший, а просто відчаєний.
— Ви б не забували, що не ми для вас, а ви — для нас. Ви повинні обслуговувати.
— Обслуговуйся, обслуговуйся,— пустив солодкий димок всемогутній повелитель станції.— Подивимось на вас, коли почнуть випускати мільйони машин у рік. Отоді обслужитеся!
Це було ледащо ідейне — куди там нашому Кривцунові. Той просто примітивний ледар без впливу і без влади, ледар-одноосібник і самоук. А ось тут виразно видно, яке то лихо, коли ледащо стає всемогутнім.
Все-таки механік страшенно був схожий на Кривцуна. Мов рідний брат. Одягнений навіть так само гарно й у все імпортне. Мені закортіло спитати, чи не родич він нашому Кривцунові. Запитання недоречне, але все-таки хоч якась розвага для цього вкрай знудьгованого чоловіка.
Я почав протовплюватися до механіка.
— Що скажемо, полковнику? — спитав він. Хотів одразу спантеличити несподіваним звертанням.
— А я майор, директоре,— відрубав я.
— Майор? Будеш полковником.
— А ти, директоре, не Кривцун часом?
Все-таки він трохи спантеличився. Бо відразу: і директор, і якийсь у біса Кривцун. Але звичка до диктаторства помогла йому приховати миттєве збентеження.
— Я Правцун, полковнику. А ти сюди завернув даром? Що везеш? Кавуни? Дині? Не торгуємо.
— Показовий автопробіг. Жмеринка — Бахчисарай. До фонтана їдемо.
— Показуй, показуй.
— А ти глянь нашу машину, ніколи такої не побачиш.
— Я вже все бачив. Не хочу.
— То пошли електрика. В нас іскра пропала.
— І послати не можу. Я сам електрик.
— Тоді глянь ти сам.
— Сказав, не хочу.
— Виконаєш план.
— А я вже виконав.
— Перевиконаєш.
— А я вже перевиконав.
Тут хтось примудрився відтягти механіка від мене і від усіх, почалися сепаратні переговори, залопотіло трояками й п'ятірками. Я відвів Рацпропа вбік.
— У тебе дари ланів є?
— Дві пляшки абрикосового.
Приготуй одну!
Рацпроп ще стояв.
— А може, давай скажемо, що ти лауреат? Щоб без черги й зволікань...
— Що ти? Він тоді нас обдере і голими в Крим пустить! Готуй пляшку!
Я знову протовпився до повелителя.
— Що, полковнику? — ліниво поцікавився він.
— Є пропозиція.
— Пропонуй, пропонуй.
— Треба розглянути.
— Ну, давай.
Він махнув, відганяючи автомобілістів царським жестом. Диктатор!
— Тільки коротко й швидко, а то я втомлений.
— Ми з глибин.
— З яких же?
— З тих, де пляшки затикають кукурудзяними качанами.
— Пропозиція приймається. Де твоя лайба?
Я показав, хоч він уже запримітив, як тільки ми підкотили до воріт. Мав око натреноване, як у снайпера.
Рацпроп метався перед механіком з не знаною для мене запобігливістю.
— Спокійно,— зупинив його механік,— не маячи перед глазами. В мене очі втомлюються, коли отак бігають. Показуй, куди іскру подів. Кажеш, утекла! Так. Ручка заводна є?
Він засунув ручку зовсім не туди, куди вшиляли ми. Просто в мотор. І не крутив, а щось там ніби виважив. Скористався ручкою, як Архімед важелем.
— Ану, куме, натисни на стартер.
Рацпроп натиснув на стартер, стартер диркнув, мотор гаркнув. Диво!
Без зайвих балачок я подав механікові пляшку, заткнуту кукурудзяним качаном і, як чоловік гречний, висловив подяку від імені нашого екіпажу.
— Показовий автопробіг продовжується! — гукнув весело.
— Стоп, полковнику, ще не все,— пригасив мою радість механік,— тепер вибирай. Або оформляй на два вісімдесят і плати в касу, або жени п'ятьорку без бюрократії!
— А качан? — поцікавився я трохи наївно.
— Це моя тринадцята зарплата. А державна такса — таксою. Державі потрібен план.
Проти плану я не міг заперечити. Але згадав, як довго доведеться стояти до віконечка на оформлення, і віддав п'ятірку.
— Заїжджай, полковнику. Кума теж бери, він у тебе смирний.
— Обминемо десятою дорогою тебе, директоре.
— Обминайте, обминайте.
Мабуть, довго вибирали кліматичну зону для цієї станції. Або ж створено було автомобільний антиклімат уже після спорудження станції. Бо наша машина від'їхала від станції рівно п'ятнадцять кілометрів, тільки що в інший бік, і знову стала коло такого самого щита з рекламою автообслуговування, як і вчора. Чи то їй подобалися ці щити, чи сподобалося обслуговування?
Ми спробували потикати ручкою приблизно в те місце, куди тикав механік, але нічого не виходило. Крутити, звісно, ми вже не стали. Якось пропало бажання. Рацпроп, схудлий і розізлений, кинувся навпростець до найближчого колгоспу. З Рацпропом не пропадеш. Ще до обіду ми знов опинилися перед ворітьми станції. Сонний страж скинув сорочку й пляжився на сонці, байдуже відмахуючись від автомобілістів. Нас він упізнав, бо як не впізнаєш цинкові ночви на колесах! — але розвів руками. Механіка вже не було. Закінчивши свій трудовий день, той зник до наступного ранку.
Довелося ночувати в машині навсидьки!
З досвітку ми гасали довкола машини, мов розлючені тигри. Щиро кажучи, мені було жаль механіка! Та він не злякався нас, а навпаки — зрадів.
— Кого я бачу? — закричав ще здалеку.— Полковник? кум твій тут? Ну, й молодчаги! Знов іскру загубили?
— Знов,— похмуро глянув на нього Рацпроп.
— А тринадцяту зарплату привезли?
Я дістав заводну ручку, замашисто виважуючи її, подав механікові, сказав йому ласкаво-ласкаво:
— Держи, директоре, оцю техніку. І показуй з допомогою наочної агітації, куди ти її вставляєш і нащо. Популярно поясни. Тоді одержиш свою тринадцяту зарплату і п'ятьорку без оформлення в бухгалтерії. Бо...
Він вмить зрозумів значення мого «бо» без популярних пояснень.
— Чудиш, полковнику. Я ж до вас з усією душею. Вібрація. Чув таке? В стартері болт один загубився, тепер од вібрації стартер відходить від реле, втрачається контакт, мотор не заводиться. А ми підважуєм ручкою стартер, ставимо його на місце, а кум натискує на стартер. Ось так. Готово.
Ми розпрощалися тепер уже друзями навіки.
— Куди поїдемо? — спитав я Рацпропа.— Далі чи вжаримо додому, поки недалеко?
— Давай, мабуть, додому,— зітхнув Рацпроп.— Я вже накатався.
Може, воно було так, а може, й інакше. Ніщо не перешкоджало нам з Рацпропом здійснити таку трохи незвичайну, кумедну, сказати б, подорож, але, з другого боку, великої потреби в ній і не відчувалося, бо Рацпроп, як чоловік, близький до техніки, гаразд розумів, що його оцинкована машина не дуже надається до виходу за межі сільського району. Така подорож потрібна була тільки мені після безглуздої історії з Клементиною, у мене був той добре відомий кожному стан, що окреслюється словами «хочеться провалитися крізь землю», а що, мабуть, нікому ще не вдавалося провалюватися крізь землю, а я і в найближчому майбутньому взагалі не мав подібних намірів, то й довелося мені бодай в уяві помандрувати з рідного міста, змінити на якийсь час оточення, відверто кажучи, рятуватися втечею, коли й не справжньою, то вигаданою.