«Ох, и свела судьба, ох, и свела судьба, ох, и свела судьба нас...»
Клементина після того, що між нами відбулося, підходила тепер до мене зрідка лише і обережно, так ніби в мене відбувалася неконтрольована ядерна реакція. Можна б сказати, що вона мене боялася, коли б знаття, що таке кляте дівчисько взагалі здатне боятися будь-кого. Коли б вона знала моє непевне становище в Держикраєвих володіннях, то, може, була б сміливішою, попросту кажучи, нахабнішою, а може, навпаки: кинулася б у жалощі, яких я терпіти не можу так само, як і нахабства.
Вона підійшла до мене, подивилася, як вправно я маніпулюю кнопками на пульті, як виганяю сьомий піт з нетямкуватого Кривцуна, збагнула, що тут поговорити не вдасться, спитала тільки:
— Після роботи вільний?
— Я вільний взагалі, що ти повинна б знати. Вільний і розкутий. Ясно, дитинко?
— Не називай мене дитинкою! Я хочу з тобою поговорити після зміни.
Кривцун миттю наставив вуха.
— Не наставляй, не наставляй! — порадив йому я.— Цього разу розмова обійдеться без тебе. Прийміть наші співчуття.
Коли Клементина пішла, я спитав Кривцуна:
— Ось ти хвалишся, що знаєш усі права. Хвалишся ж?
— Знаю.
— Все?
— Що треба, те й знаю.
— А чув ти про таке право — право вилуплюватися з яйця?
— Що я тобі — курча?
— Всі ми, так чи інакше, курчата. Дехто ніколи не піднімається вище курячого рівня. Але ти цього знати не бажаєш. Так?
— А не баж-жаю, то що тобі! От і не баж-жаю!
Я міг би ще спитати його, чому він на книжки за рік тратить двадцять копійок, а на горілку — двадцять карбованців, але не спитав, бо відповідь була відома: «А я маю право!»
Тому, коли він після зміни спробував прилаштуватися до нас із Клементиною, я обережно попхнув його в спину й нагадав йому:
— Ти маєш право йти он по тому боці вулиці, а ми — по цьому.
Велика штука — мати права!
Клементина заповзялася завести мене до товариша Книша. Не відкладаючи, негайно, просто до Палацу культури, бо товариш Книш, виявляється, давно мене жде.
— Додому він хоча навідується? Їсти не перестав, мене ждучи? — посміявся я з Клементини, але пішов з нею до товариша Книша. Чому б і не піти й не збагатити своє життя бесідою з таким культурним чоловіком?
Товариш Книш справді на мене ждав, відразу розчинив свою «хельгу» й став наливати коньяк, од якого я міг би й відмовитися, коли б не володів даром пророцтва, але відмовлятися було безглуздо. Однаково ж я знав, що мова знову йтиме про сестричку товариша Книша, яка розсілася собі в кріслі й розглядала свої нігтики.
— Що? — поспитав я для годиться.— Знов сестричка? Потрібна моя протекція? Найвпливовіший чоловік у Радянському Союзі — Дмитро Череда. Куди її втулити? В геологічну партію, яка шукає нові розсипи алмазів? Але вона закохається в начальника.
— Ні,— перебив мене товариш Книш,— не про Клементину я хотів.
— Тоді що? Лишається вічна тема — самодіяльність. Давай домовимося. Хто ми й навіщо? Даємо метал чи займаємося самодіяльністю? Де твоє почуття гумору, товаришу Книш? Хіба можна зводити активну діяльність трудівника двадцятого століття до такої другорядної справи, як самодіяльність? Мені хочеться бути серйозним, забачивши тебе. Може, вперше в житті нападає на мене серйозність, якої вимагав від мене колись доцент Крижень. Самодіяльність в нас із тобою не вийде.
— Та ні. Не в нас.
— А де ж тоді? І нащо тобі я?
— Тут, бачиш, таке діло... Клементина трохи знає... Ну, та ти, мабуть, ще більше... Ти ж зв'язаний...
— З чим зв'язаний?
— Бачиш... Я давно мрію поставити в нас... Ну, словом, власний спектакль... У моїй щоб постановці... режисура, розумієш?
— Режисура? — я нічого не розумів.
— Ах, це ж так просто! — підхопилася з крісла Клементина.— Брат хоче поставити якусь п'єсу... В нього режисерські здібності... Це його мрія...
— То хай ставить. Ніяких заперечень...
Книш знову заволодів розмовою.
— Тут таке діло... Поставити кожен зуміє... Але що і з ким ставити? Треба п'єсу, потрібні обдаровані люди... Взагалі...
— Знайди п'єсу, знайди обдарованих людей... Постав Корнійчука або Шекспіра — хіба тобі неоднаково? Знаєш, як тому Йосі принесли великий брильянт і попросили розколоти на три шматки? Йося взяв молоток. Трах! — і розколов. Його питають, як він не побоявся такий коштовний камінь бити молотком. Всі відомі ювеліри відмовились. «Так то ж ювеліри,— каже Йося,— а я хіба на цьому вашому камені розуміюся? Захотіли, щоб я його розбив, то я і розбив!»
Помітивши, що мене заносить у несерйозність, товариш Книш прямо перейшов до діла.
— До тебе є просьба. Поговори з Держикраєм.
— Держикраєм? Про що ж? Я з ним переговорив уже про все на світі. Тепер про самодіяльність?
— Ні, про п'єсу. Про постановку... Я знаю, що вони хочуть поставити в нас...
— Та хто вони?
— Держикрай і ці його... стрижені хлопці... Твоя сестра теж там має грати...
— Зізі? Грати? Де? Що за чортівня?
— Ну, ти геть сліпий,— зневажливо знизала плечима Клементина.— Про п'єсу знає навіть Кривцун, а ти — нічого?.. Дивно. Чи, може, не хочеш казати...
— Ну, сказав,— щоб не бути останнім дурнем, вдав, ніби я справді щось знаю,— сказав, а далі? Що далі?
— Брат хотів би поставити цю п'єсу. Допомогти їм... Оформити все як слід... Ну, ти повинен розуміти...
— То хай поставить... Можеш поставити цю п'єсу, товаришу Книш. Може, за це тобі нарешті дадуть звання заслпрацкульту...
— Держикрай заявив, що хоче ставити сам,— сумно повідомив товариш Книш.
Держикрай і постановка якоїсь п'єси? Це звучало безглуздо! Але коли вже наш технократ щось утовкмачив у свою високовчену голову, то...
— Раз він хоче ставити, то він і поставить,— запевнив я товариша Книша.
— Але він також хоче грати головну роль у п'єсі,— злякано вигукнув товариш Книш.— Без досвіду бути постановником і виконавцем головної ролі — неприпустимо!
— Звідки тобі відомо, що в нього брак досвіду в таких справах? А може, він усю систему Станіславського, як таблицю множення,— два по два, п'ять по п'ять!
— Ну, поговорити з ним можна б спробувати,— без видимої впевненості висловив припущення товариш Книш,— переконати його, вмовити, розкрити очі...
— Розкрий.
— Ми просимо тебе, Митю,— залащилася до мене Клементина,— ти ж умієш говорити, як ніхто... З Держикраєм у вас дружба, він високої думки про тебе...
Дружба? Високої думки? Після всього, що ми один одному наговорили? «Все сметено могучим ураганом!» А ця лащиться, гадаючи, що я зачарований нею навіки. Міг би розповісти їй про ту дівчину, що купувала квіти, про дівчину, яка тепер для мене назавжди лишиться тою, що купує квіти, дівчина-квітка, дівчина-приваба, але розповісти про неї не вдасться, бо що скажеш про видиво, хай яке б воно прекрасне!
— Сподіваюся,— урочисто проголосив я,— сподіваюся, товаришу Книш, що ви надасте сцену нашого Палацу культури для високохудожніх вправ високовченого товариша Держикрая, із свого боку записуюся першим в найактивніші глядачі! На цьому закінчую нашу радіопередачу!
— Я була про тебе вищої думки,— сказала на прощання Клементина.
— Дитинко,— прошепотів я дівчині на вухо,— ти знову переплутала адреси. Будь уважнішою! І тоді ти помітиш, що «все сметено могучим ураганом»...
Я опинився в двозначному становищі. З одного боку, виходило, що я знав про Держикраїв намір подивувати місто ще й художньою діяльністю своєї «команди», з другого ж — я мовби не мав права знати, бо мене ніхто із учасників не втаємничував. Коли ж узяти до уваги, що серед змовників був не тільки мій зять, а й моя рідна сестра, то ставав зрозумілий їхній намір обминути мене десятою дорогою. Причини? Дуже просто. Талант. В мені не помічав ніхто таланту — от мене й не турбували. Воно, щоправда, присутність таланту, щиро кажучи, й непомітна, зате помітна відсутність. Я не претендував на славу, не пхався б силоміць на сцену, щоб виповідати звідти вигадані кимось там слова. Є слова, які ще нікому не помогли. А ще: яка людина, такі в неї й слова. Держикраєві технократи належали до людей, які ще тим часом можуть не носити жодної назви, себто безіменних. Вони сприймалися нами, як один чоловік, всі стрижені, всі в білих сорочках, всі зоднаковілі, мовби випродукувані компютером. Що вони можуть показати на сцені? Ще й туди витягнуть якусь техніку? Спробують купувати наш вільний час подібно до того, як купується час робочий?