Выбрать главу

Клементина всіляко виявляла до мене зневагу. Вона переконана була, що я безнадійно закоханий у неї, аж раптом цей закоханий не захотів допомогти в такій дрібниці! Що вдієш! Дівчата після десятирічки ще не мають повного уявлення про вищі принципи. Хіба я міг пояснити Клементині про свої взаємини із Держикраєм; а не висловившись, як досить влучно зазначив колись наш заводський поет, людина відчуває себе, немов корова, яку не подоєно. Стосуючи свій закон відшкодування, я щоразу, як бачив Клементину, прочитував їй з дитячого віршика: «Де ж корова та ряба? В стайні коло жолоба!» Чим незрозуміліше й безглуздіше, тим дратівливіше. Надто для дівчат. На них це діє безвідмовно. Клементина зневажала мене глибше й глибше. Але навіть зневагу відсторонюють, коли дівчина дізнається про новину, яку негайно хотіла б повідомити якомога більшому числу громадян. Для таких випадків дівчат треба б підключати до мікрофона коли й не республіканського, то бодай міського радіо.

Клементина пішла зі мною додому після зміни, ворожнечі мовби й не було.

— Можу повідомити новину,— сказала, поцмокуючи від задоволення, мов од цукерки,— мій брат вже почав роботу над постановкою спектаклю.

— Прийміть мої співчуття.

— Ти не віриш у його здібності? — вмить образилася Клементина.— Але ти ж іще його не знаєш!

— Зате знаю інше. Людський матеріал, з яким йому доведеться мати справу. Там тільки одна жива людина — моя сестричка Зізі. Але хотів би я бачити режисера, який упорається з цією неконтрольованою істотою! Не думаю, що ним виявиться товариш Книш. Ну, та Зізі хоч внесе якийсь безлад у їхню нудотну компанію. Держикрай і його «команда» на сцені? Я сміюсь на повні груди! Парад арифмометрів, електронні мозки в розгвинченому вигляді? Це буде комедія, сподіваюсь.

— Комедія. Навіть не комедія — фарс. Політичний фарс.

— Політичний? А з яким нахилом? Куди? В техніку, в кібернетику, в атомну енергію?

— П'єсу написав знаєш хто?

— Ну, хто ж. Шекспір би з радістю, але давно вмер. Хтось із живих класиків чи місцевий драматург, народжений суцільною автоматизацією і включений в нашу АСУ, як один із обов'язкових елементів?

— Митю, ти вмреш, коли дізнаєшся! П'єсу написав компютер!

— Хто-о?

— Ну, електронна машина. Вони їздили десь у Київ чи я не знаю куди, там є така експериментальна машина, яка пише музику, вірші. Спробували закласти в машину програму для політичного фарса і компютер видав п'єсу. Зветься «Пустиня». Брат казав, що дуже смішно.

— Сумнівів бути не може. Ще б пак не смішно! Коли в нас жінки ще тягають рейки і стоять коло механічних молотів у цехах, а тут конструюються, бач, компютери для складання віршів. Кому це так кортить мати поезію без серця?

— Це ж п'єса,— нагадала Клементина,— комедія. Там суцільний сміх. А хіба сміх — це не безсердечність? В ньому ніколи не було серця.

— Що ти хочеш сказати? Що в мене теж немає серця? Адже я завжди сміюся. Це ти хотіла сказати?

— А хоча б...

— Дитинко, але ж не я переплутував адреси!

— Скільки можна про це! Ти, Митьку, безсердечніший за всі компютери, складені докупи! Ти...

— Можеш не продовжувати,— взяв я дівчину за руку,— я читаю думки на відстані... Тепер ти закохалася в компютер... Про конкуренцію не можу навіть мріяти! Здаюсь...

Ми не досягли домовленості в кардинальних питаннях, які цікавлять обидві сторони, але це не завадило нам на правах старої дружби через три місяці сидіти поряд у залі заводського Палацу культури і бути свідками того, що відбувалося на сцені.

Для нашого міста це неабияка подія. Перше, що найбільше всіх сколотило: п'єсу написала машина. Що вона могла написати? І як? І чи могла взагалі? Чи, може, написали якісь меткі хлопці і за добру платню згодилися видати себе за компютер? Все може бути. І кожен потай мав намір з перших слів, вимовлених зі сцени, розкрити обман, встановити точно, чи справді це машинна робота, чи тут працював людський мозок. Друге, що хвилювало всіх не менше, ніж загадковий автор комедії, це те, що ставили її інтелектуали нашого нового цеху, що в комедії головну роль грав сам Держикрай, чоловік учений, доктор наук, серйозний і строгий. Доктор наук — у комедії? Це теж виходило за межі узвичаєнь. Третє, що вразило всіх, може, найбільше: на комедію доводилося купувати квитки! Жодного запрошення, навіть для директора заводу й для секретаря парткому не було запрошень, кожен мав платити за вхід, госпрозрахунок торжествував і царював, палац буквально тріщав од люду, сиділи й стояли попід стінами, ніколи ще такого тут не бачено. А купували ж люди, висловлюючись мовою компютера, невбитого кота в мішку.

У нас із Климентиною на двох була програмка, Клементина вже все там знала напам'ять, я читав уперше.

ДІЙОВІ ОСОБИ:

Шейх

Старий, товстий, з борідкою. Одягнений у довгу білу галабею, поверх галабеї — біла сорочка, галстук. На голові — чалма.

(Шейха грав Держикрай. Це було ясно, заради цього писалася п'єса).

Археолог

Жінка, переодягнена чоловіком. Джинси, сорочка з погончиками, широкий пояс із польовою лопаткою в чохлі.

(Ніколи не міг я подумати, що наша Зізі може мати щось спільне із археологією. Але в програмці стояло: 3. Череда).

Богошукач

Чоловік, переодягнений жінкою. Цю роль грає жінка.

Мільйонер

Контрабандист

Його прикмети: автоматична гвинтівка, транзистор, розбійницькі вуса.

Дервіш

Полковники:

перший,

другий,

третій з аксельбантом.

Всі полковники одягнені в шорти й формені сорочки з короткими рукавами. Ботинки на товстій підошві. Коркові тропічні шоломи.

У четвертого полковника, окрім погонів із зірками,— плетений шнур аксельбанта.

Молоде подружжя:

чоловік,

жінка.

Ті, що слухають нафту:

1-й сліпий,

2-й сліпий.

Сини пустині, носії, слуги, жінки тощо, залежно від потреби. Діється в пустині в наш час.

— А чому постановник Г. Книш не скористався музикою? — запитав я Клементину, щоб наповнити її серце відчуттям гордощів од родинних зв'язків із самим постановником спектаклю Г. Книшем.

— Мовчи. Починається!

Я вмовк. І взагалі вмовкаю, поки всі ми дивимося першу частину цього незвичайного спектаклю, що не має до нашого заводу ніякісінького відношення, але саме через те неймовірно цікавий усім нам, бо народився серед нас так само, як щодня народжуються кілометри небачених труб.

Отож «Пустиня». Фарс на три частини.

ЧАСТИНА ПЕРША

ШУКАЧІ

Ніч. Крик шакала. Здалеку чутно гуркіт моторів. Мотори гуркочуть із двох протилежних боків. Невидимі, підходять дві машини. Світло фар осяває пустельний краєвид. Ніде нічого. Тільки два потужні снопи світла з протилежних боків. Схрещуються снопи світла, відчайдушно сигналять обидві машини, моргають фарами, видно, водії засліпили один одного. Вмовкають мотори, зупинилися машини, мертве світло фар над пустинею. Від машин з протилежних боків водночас біжать двоє. Видно, хочуть з'ясувати стосунки. Розмахують, обурені, руками. Двоє — в світлі фар. Чудернацький одяг: ні чоловічий, ні жіночий, суміш американізму із європеїзмом. Важко встановити, хто перед нами: чи двоє молодих чоловіків, чи дві молоді жінки, чи жінка й чоловік.

Археолог (це жінка, але вона перевбралася в чоловіка, і зовні не розпізнаєш, хто вона).Ви жінка?

Богошукач (це юнак, але він відростив собі патли, зробив жіночу зачіску, має на собі джинси і якусь кофту,щосили вдає із себе жінку).Чорти його бери, це не має ніякого значення. Ви світите мені в очі!

Археолог. Хо! Ви чоловік?

Богошукач. Чорти його... Але... Пардон... Ви що — жінка?

Археолог. Ви світите мені в очі.

Богошукач. Це ви світите мені...

Археолог. У мене така професія. Щоб знайти в цій пустині бодай дрібничку, треба добре присвітити.

Богошукач. Сонце зробить це ліпше за ваші фари.

Археолог. До речі, ви світите також.

Богошукaч. - Я хочу знайти в пустині бога, а боги мешкають тільки в освітленому просторі. В пітьмі, як відомо, плодяться сили дияволічні.