Найгірше: я відчував розгубленість і безпорядність, я не знав, що маю діяти, я не міг навіть вдатися до улюбленого свого засобу, посміявшись трохи з погляду вічності із самого себе, і з доцента Крижня, і взагалі з тої ситуації, яка сьогодні створилася так несподівано завдяки спектаклю. Збирати людей докупи завжди небезпечно. Бо люди часто не просто зустрічаються, а зістукуються. Ось я зістукнувся з тою дівчиною, про яку чи й думав чи й не думав, про яку мовби й забув назавжди. І тепер не бачив виходу. Пропала моя насмішкуватість; зникла кудись іронія — всі трагедії на сцені видавалися штучними й несуттєвими поруч з моєю власною трагедією. Іронічний чоловік, виходить, з льоту закохався, і ось тут виявилася неспроможність іронії, цілковита її недостатність, чи що. Бо починалося справжнє. І треба було відкинути все, забути все, бо перед тобою — тільки справжнє у всьому його привабливому лякові.
А тим часом у залі вибухнули бурхливі аплодисменти. І почалося велике переміщення мас. І в тому переміщенні активну участь узяв доцент Крижень. Видно, оті слова про вічність, які виголосила в кінці спектаклю Зізі, коли й не належали доценту
Крижню, то принаймні потрапили в п'єсу не без його участі. Може, й ціла п'єса сконструйована була не компютером, а технократами, керованими доцентом Крижнем з висот його гуманітарної освіченості! Хоч як так воно було, хоч якими намірами керувався доцент Крижень, пропихаючись у перші ряди,— мене це вже обходило дуже мало, бо я спостеріг, що супутниця доцентова лишалася на своєму місці, вона не бігла вперед, не бігла й до виходу, вона й не аплодувала, вона стояла собі зовсім спокійно, зовні спокійно, так само, як і я. Тільки в мене в серці починалося шаленство, серце клекотало і здригалося, мов голе маля посеред снігів, та це теж не важило, поки не стало помітним для когось. І, ховаючи своє здригання за байдужим усміхом, я потовпився помалу до дівчини і лякався тільки, щоб вона не стала пробиратися до дверей, бо гнатися за нею було б недостойно навіть у моєму становищі.
Але вона не втікала, вона чи й зауважила, як я протовплююсь уперто до неї, вона трохи здивувалася, коли побачила мене поблизу, може, ще сподівалася, що я випадково опинився коло неї, та я не дав їй довго розкошувати такою думкою, підійшов до дівчини майже впритул і відразу заговорив до неї.
— Ви не аплодуєте, як і я?
— Як бачите.
— Гарні дівчата звикли, щоб аплодували їм, а не вони...
— Ви хочете сказати, що я — гарна? Не треба. Я сама про це знаю.
— Кепські мої справи, коли так. Хтось уже мене випередив. Але я хотів сказати інше. Нас обох єднає те, що ми не аплодуємо.
— Тут можуть бути різні причини, так що про єдність чи й варто...
З таких балачок, я це відчув умить, не видобудеш жодного грама корисних копалин для спорудження сяйливих чертогів щастя. Треба було кидати дипломатію і переходити на відвертість, поки не повернувся доцент Крижень.
— У нас з вами порушено принцип рівноправ'я,— сказав я похмуро,— ви про мене знаєте майже все, я про вас — нічого. Це нікуди не годиться. Повинен довести до вашого відома, що не маю наміру більше вас втрачати, тобто губити, як загубив торік восени. Отже, як вас звуть, де ви, і хто ви, і як вас знайти?
— Чи не забагато на один раз? — усміхнулася дівчина, і знову та усмішка вбила в мені все, вбила мене всього, щоб народити радісно-оновленим.
— Ну, гаразд. Ім'я!
— Це вам нічого не дасть. Мене звуть Валерія. Могло бути інше ім'я. Що з того?
— Дякую. Безмежно дякую. Тепер кажіть: ви можете втекти звідси, поки доцент Крижень демонструє нерозривне єднання людей науки й техніки з людьми мистецтва?
— А що скаже доцент Крижень? І що скаже та дівчина, з якою ви сьогодні прийшли на спектакль?
— Ви її помітили? Це Клементина. У нас мирне співіснування. Вона сестра товариша Книша, який сьогодні виступає в ролі постановника спектаклю. А моя сестричка Зізі грає в п'єсі Археолога. А зять Держикрай — Шейха.
— Я чула про це від доцента Крижня.
— Тоді втікаймо?
— Не люблю втікати.
— У мене таке враження, що ви нічого не любите.
— Можливо.
— Тоді що ж?
— Я не люблю самовпевнених людей. Ви — занадто самовпевнений.
— Стривожений. Розумієте? Боюся знову вас загубити. У мене якось все йде наперекіс. Я вже, коли хочете, просто в паніці... Коли б ви мене спитали, куди втікати, я б і не відповів. Куди? Просто так. Кудись... Може, в кіно? Але пізно... Іншим разом? Але чи ви захочете?.. І що дивитися? Тоді що ж лишається? «Давай пожмем друг другу руки»? Як сказав один професор про потиск рук: «Безглуздо й непристойно іронізувати з приводу цієї зашифрованості любовного переживання, цього прагнення людей знайти зовнішній аналог возвишеності, трепетності, людяності». Можете ви дати свою руку?
— Ось.
Я провис між двома опорами високовольтної передачі. Падіння на землю було ганебно-болючим. Тепер між нами стояв доцент Крижень і говорив щось про силу мистецтва, про значення серйозності, яка веде до універсалізму в людині, про потребу спілкування між людьми техніки й людьми світу мистецтва. Ніколи не видавався мені доцент таким занудливим.
— Ви теж підете? — долинув до мене голос Валерії.
— Піду? Куди?
— Товариська вечеря,— пояснив Крижень.— 3 нагоди успішного спектаклю. Дирекція заводу...
— У мене зіпсувався апетит,— сказав я.
Але тут на мене наскочила Клементина. Де й узялася.
— Ти повинен там бути! — гаряче зашепотіла вона.— Брат сказав... І взагалі... Зрозумій.
— Апетит,— сказав я,— коли його нема, то нема... А коли в тебе він є, то об'єднуйтеся з доцентом і ось Валерією і...
— Я теж не піду,— несподівано заявила Валерія.
— Але ж, Валеріє,— надув губи Крижень,— це неможливо... Це просто...
— Візьміть Клементину, доценте,— попросив я,— на вас дивиться все прогресивне людство. А людство регресивне втече додому... Щасливо!
Я потиснув руки всім трьом: обом дівчатам і доцентові. Та коли вже вийшов до вестибюля, на всяк випадок трохи почекав: а що, коли Валерія справді покине доцента? Пристрасть туманно надіється видобути вигоду з будь-якого відхилення від звичайної поведінки, їй потрібне сум'яття в світі, тільки тоді вона має поживу для підтримання свого вічного вогню. Примушуйте бігти свої неслухняні ноги, але примушуйте також стояти свої готові до бігу ноги!
Валерія вийшла за мною. Чергова поразка доцента Крижня. Сподіватимемося, що не остання. Що ж до мене, то це перше серйозне, справжнє, глибоке, остаточне... Триста слів для відтінків пристрастей і півтори тисячі слів для опису краси налічується в нашій мові, але всі ті слова в мені вмерли. Я мовчки дивився на Валерію, в моїх очах, мабуть, читалася собача покірливість, може, вдячність, може, рабська відданість.
— Домовимось так,— розправилася з усіма моїми почуттями Валерія,— виходимо з приміщення і відразу розходимося кожне в свій бік.
— А коли виявиться, що нам по дорозі?
— Тоді я піду перша, а ви підождете півгодини.
— Погодитися на такі нестерпні умови можна лише тоді, коли ви скажете, де я вас знайду.
— Ніде.
— А де ви хоч працюєте?
— Лаборанткою.
— Але де?
— Лаборанткою.
Не закохуйтесь ні в лаборанток, ні в проектанток: вони мають справи з речами, а не з людьми, і яке їм діло до шаленства чийогось серця!
Валерія пішла від мене, нічого більше не сказавши, рішуче заборонила вистежувати її. Ось коли я по-справжньому відчув, що. «все сметено могучим ураганом», і в цілковитому відчаї побрів на товариську вечерю, давану дирекцією на честь Держикраєвої «команди».
Ніхто мене там не ждав, ніхто не завважив. Клементина відвернулася, демонструючи зневагу, зрадів тільки доцент Крижень, по-панібратськи обійняв мене одною рукою, в другій тримаючи келих із чимось міцним, став бурмотіти мені на вухо: