Тут я зрозумів, яка недосконала наша мова. Я бурмотів, белькотав, щось намагався виголосити, але нічого не виходило. Тому само собою якось вийшло, що я урвав мову, швидко нахилився, знайшов руку Валерії і поцілував її.
— Зовсім зайве, Дмитре,— трохи сердито сказала Валерія,— ми з вами ще й не знайомі як слід... І взагалі... Тепер хлопці не цілують рук дівчатам... Що ж до мене, то я...
Я стояв розгублений. Коли не цілують рук, то що ж вони цілують, сучасні хлопці, чорти його бери! А я колись цілував руки матері, а ще цілував, що вже й цілковита таємниця, пропахлі мастилом руки Чемериса в той день, як відчув, що цей жорстокий чоловік навчив мене гнати трубу! У кожного є свої принципи, коли на те пішло, а в Дмитра Череди принцип: поцілувати руку людині, яку він ставить над усіма. Не ми це вигадали, але застосуємо в цілях мирних і благородно-піднесених.
— Я хочу прийти до вас і застати вас саму,— намагаючись бути брутальним, заявив я Валерії,— і коли застану хоч одного з ваших зальотників, то викидатиму їх у вікно з третього поверху.
Валерія мовчки дивилася на мене.
—І... — тут я затнувся, бо Валерія не робила спроби мене вгамовувати, а я сам зненацька відкрив, що вже вичерпав усю свою програму погроз і обіцянок.
— Ну, гаразд,— нарешті змилувалася наді мною Валерія,— проведіть мене до третього поверху, раз так вийшло, хоч я не хотіла... І запам'ятайте...
— Я знаю: принципи... І Пелагея Йванівна...
— Не забувайте також про мене...
— Ніколи!
Ми йшли повільно-повільно, я хотів би, щоб це відповідало взаємним інтересам. Поспішиш — людей насмішиш на кутніх, як сказав би Держикраїв компютер.
Коло дверей своєї квартири Валерія несподівано стала навшпиньки, доторкнулася гарячими губами до моєї щоки, прошепотіла:
— А тепер ідіть! Боже, що робиться! Ідіть!
— Я прийду,— промурмотів я отетеріло...
Скотився зі сходів у стані солодкого збараніння. Вистрибував по тротуарах молодим козлом, якому відпущено всі гріхи, як сказав би відомий нам компютер. Валерія, Валерія, Валерія... Для тебе всю музику в світі вітер з неба на землю приніс... Парапонці-понці-по... Навіть сліпі тебе бачать ночами, чують глухі, хворі голови зводять... Парапонці-понці-по... А коли сліпі бачать краще: вдень чи вночі?.. Економте електроенергію? Здавайте дописи до стінгазети! Перед вирішальною зустріччю на першість світу радянські хокеїсти не спали цілу ніч. Вони випускали бойовий листок, у якому закликали себе до перемоги.
І вони перемогли!
Я побіг додому, остерігаючись, щоб не накоїти часом якихось дурниць од радощів і не попасти під машину міліцейського перукаря, який прилучив би мене до тої частини людства, яка стрижеться вперто й переконано.
Вдома сиділа Зізі й створювала в нашій квартирі сприятливі умови для спорудження каскаду гідростанцій.
— Чого рюмсаєш, моя дорога сестричко? — поспитав я.— Знову рвонув твій Держикрай у реактивно-божевільну мандрівку? Але ж дорога суха, надворі літо, вище голову, він повернеться з бадьорими запахами колгоспних полів у складках своєї білої сорочки і в своїй стриженій голові!
Зізі залилася ще дужче, а мені всі сльози світу в цю хвилину видавалися комічно-несправжніми, я розумів, що стаю соціально небезпечним індивідом, тому, перехопивши на кухні якусь вечерю, кинувся в постіль і заснув у безневинній радості. І снилися мені керівники великих держав, які влаштували зустріч на високому рівні для остаточного вирішення питань любові в глобальних масштабах.
Все-таки, мабуть, правда, що серйозність — недвозначна ознака уповільненого обміну речовин. Іноді людині набридає таємничо-невловима повільність усіх процесів, які відбуваються в її організмі, вона не витримує, пробує бунтувати — і ось тоді доцент Крижень береться з'їсти півпуда морозива, Токовий тягне з гастронома кошик з випивкою і закускою, щоб влаштувати сніданок на траві для вродливої дівчини, а наш Держикрай сідає в машину й жене по нічному шосе світ за очі, мовби сподіваючись, що від несамовитої швидкості автомобіля в ньому теж народяться якісь нові швидкості і він перейде в іншу якість, в категорію людей веселих, бо хоч що там кажіть, а веселі люди — завжди добрі.
Вранці після пригоди на сходах я був такий добрий, що сам попросив Держикрая підвезти мене до заводу, що було розцінено, як вияв поваги й довіри.
— З приємністю,— сказав Держикрай, відчиняючи мені дверцята,— коли хочеш знати, мені набридли самотні прогулянки в машині... Відмовитися від них не можу, бо треба якось провітрити голову, струснутися після цілоденного напруження, але й самому на нічному шосе... Я не розумію Зізі... Вона така відважна жінка — і боятися машини?.. Ніколи не думав... Взагалі в нас ще немає смаку, чи що, до машин... Учора, наприклад... Я запросив одного чоловіка... Проїхатися... Перекинутися словом... Він згодився... Все прекрасно... Прекрасний взагалі чоловік, і прогулянка могла б бути прекрасна, бесіда також прекрасна... Але що ж?.. Я заскакую до нього додому, а там — півдюжини гостей, чи знайомих, чи хтозна й що за люди... І він мені заявляє, що коли всіх візьму, то поїде, а коли ні... Але ж у мене машина, а не автобус!..
— Почуття колективізму,— сказав я, почуваючи якусь не-усвідомлену тривогу в серці.
— Люди народжуються і вмирають не колективно, а кожен сам по собі,— сердито буркнув Держикрай,
— Сподіваюся, ти вчора увечері не збирався народжуватися або вмирати?
— Як на це подивитися. Практично кажучи, в кожній новій справі ти або народжуєшся, або ж умираєш від невдачі. Я вихований на точних знаннях, через те поважаю порядок у всьому, і найменше відхилення виводить мене з рівноваги. Як це можна? Пообіцяти, а потім перевести все на безглуздий жарт!
Мені вже добряче шкребло на душі від лихого передчуття. Щось схоже було між моєю вчорашньою пригодою і Держикраєвим випадком. Щось підказувало мені мерщій припинити цю розмову, перевести її на інше, перекинутися на жартівливість і суцільну несерйозність, щоб не дати Держикраєві договорити до кінця, не розкрити затаєного, про яке я вже починав здогадуватися, але відганяв од себе здогад, мов осінню муху.
— По-моєму, це дрібниці,— швиденько перебив я Держикраєві нарікання,— перед нами стоять дедалі зростаючі завдання, і ми повинні... Глибоко усвідомлюючи, високо несучи прапор робітничої честі, стаючи на трудову вахту... Але ти ось що мені поясни. Як правильніше? Творчі починання і корисна ініціатива чи корисні починання і творча ініціатива?
— Ти це що — серйозно? — не повірив Держикрай.
— Абсолютно.
— Це журналістські штучки. Вони мене ніколи не обходили. Я чоловік точних знань, чоловік науки. Тобі це важко зрозуміти...
— Ну, ясно ж, важко! Бо вчений починає думати, з якого боку намащувати хліб маслом, а я просто беру й намащую без роздумів. Емпірично, тобто навпомацки. Вчений каже: параметри, а я просто: показники...
Я вчасно зупинився, збагнувши цілком доречно, що маю на увазі не вчених взагалі, а саме Держикрая, до якого не відчував надмірних симпатій і перед цим, сьогодні ж готовий був мало не знищити його. Бо ж підозріло схожими видавалися наші вчорашні пригоди. Мати для мене суперником ще й Держикрая, чоловіка моєї сестри і вченого технократа? До чого тут учений?
— Давай припинимо ці балачки,— зітхнув я майже розгублено,— бо чим глибше в ліс, тим більше бляшанок від консервів. Або, як сказав би твій компютер, не тягни кота за хвіст та на сонце...
— Мені вже розповідали, як ти смієшся з компютерів. Це може вважатися дотепним. Але не забувай, що електроніка — прекрасна річ. Зараз ми розробляємо для нашого цеху економічно-технічну гру в кількох варіантах. Це складна, але прекрасна справа. В грі візьмуть участь усі працівники цеху. Це допоможе нам змоделювати всі процеси завчасно, виявити всі недогляди, заздалегідь усунути їх, і тоді наша робота буде справді прекрасною...
— І ми даватимемо прекрасні труби,— підказав я...
— Так, ми даватимемо прекрасні труби,— піддаючись уповільненому обміну речовин у своєму тілі, повторив слухняно Держикрай.
Ми вже виходили з машини, коли я поляпав себе по кишенях, ухопився за голову, вдаючи розпач і суцільний склероз.
— Мало не забув! Просто з голови вилетіло! Просили тобі передати. Ось візьми, будь ласка...