— Прошу, пане Стальський, будьте ласкаві, обідайте! Бачите, я їм за двох і не думаю бути ситим вашими ласкавими компліментами.
— О, що те, то ні! Борони Боже! Жадні компліменти, — живо заговорив Стальський, махаючи руками, озброєними одна в ніж, друга в вилку. — Се навіть не моя думка. Се загальна думка в тутешнім суді. Сам пан президент — ви завважили, як пильно він прислухувався вашій обороні, як ішов за вашими слідами в своїм резюме? — отже, сам президент по розправі, виходячи з суду, сказав до прокуратора: «З таким оборонцем — то приємно провадити розправу». А прокуратор йому на се: «О так, се одна з найясніших голов у галицькій адвокатурі. Шкода, що не пішов на судію, міг би був зробити карієру». О так, пан меценас приносять із собою до нас найліпшу славу.
Щоби звернути розмову на іншу тему, Рафалович попросив Стальського оповісти йому дещо про відносини в тутешнім суді, що, може, могло би бути йому придале в дальшій діяльності. Стальський і овшім! І з уст, що тільки що так і бризкали симпатією та компліментами, полилися потоки неймовірного бруду, спліток і погані. Президент був колись здібний суддя, але тепер стуманів, дома ним командує кухарка, проста погана баба, а в суді — його канцеліст, хитрий жид і страшенний хабарник. У суді правило, що з жидом ніхто не виграє справи. Дехто не хоче вірити, щоби президент брав половину хабарів, які одержує його канцеліст, але він, Стальський, певний того, бо хоча президент удовець і бездітний, але має цілу купу свояків по братові, неробів та марнотратників, що ссуть його, мов п’явки. А совітник Н. і зроду був вісімнадцятий туман. Се той сам, що, ще бувши ад’юнктом у Печеніжині, засудив сам якогось хлопа на смерть і зараз же написав до Голомуца[6] по ката; аж коли кат зателеграфував до надпрокуратора у Львові, чи має їхати до Печеніжина, довідалися вищі власті про сей незвичайний засуд і взяли його відтам. Про око його зробили хорим на умі, якийсь час продержали у Кульпаркові[7], а потім вернули знов на посаду. Кажуть, що у нього сильні плечі, протекція. Іншого були би спенсіонували, йому позволяють дослугувати до повної пенсії, але самостійно він ніяких справ не веде, тільки все сидить у трибуналі, заробляє на пенсію, як кажуть, не головою, — а гм, гм… Зате совітник М. — картяр. До канцелярії прийде на годину. Справи за нього провадить практикант, він тільки перегляне, попідписує, що треба, та й далі до кав’ярні. Там уже жде на нього партія, в кождій порі дня інша. Жінку має язю — не дай Господи! Проста, ординарна мазурка, ростом гренадир, об’ємом — бодня, язик — десять перекупок. То вона вже знає, де його шукати. Пан совітник скоро перечує, що вона пошукує за ним, зараз дає драпка, бо як магніфіка зловить, то не питає, що то пан — совітник і що народ збігається, а бере пана радцю за боже пошиття і тягне додому, а ще приговорює по дорозі, та так приговорює, що аж на третю вулицю чути. О, то страшна баба! Можу сказати, що в нашім суді її найгірше бояться всі. Навіть пан президент трепещить перед нею. Знаєте, раз була історія…
Скінчили обід, позакурювали цигара. Євгеній велів принести чорну каву. Стальський усе ще оповідав міські сплітки і судові скандали: про третього совітника, про ад’юнктів, далі перейшов на політичну власть, перемив кістки пану старості, пані старостині, панам комісарам і лагодився перескочити до податкового інспектора, коли Євгеній, випивши каву, зирнув на годинник.
— Ну, пане Стальський, — мовив він устаючи, — дуже мені приємно в вашім товаристві, але пора мені до мойого готелю.
— Ай, ай! — мовив Стальський, зирнувши також на годинник. — Ото я забалакався, а то вже далі третя. У мене в канцелярії також троха рестанцій. Не буду заходити додому, а піду просто.
Євгеній подзвонив, заплатив і вийшов. Йому хотілося спекатися Стальського, котрого балакання псувало йому пообідній гумор, але Стальського не так легко було спекатися.
— Пане меценас! — мовив він зворушеним голосом. — Позвольте мені віддячитися вам за вашу добрість і за нинішнє угощення!
— Але ж, пане, нема за що. Мені самому… все-таки краще удвох, ніж самому обідати.
Вони були на вулиці перед реставрацією, відки їх провели кельнери з низькими уклонами.
— Ви куди тепер? — спитав Євгеній.
— О, я ще проведу пана меценаса до готелю. До канцелярії ще маю пару мінут вільного часу.
— Але я не хотів би забирати вам час.
— Але ж прошу! Що мені з ним робити! Додому не хочеться йти, а канцелярія не втече.
— Значить, і ви кавалер, коли вас не тягне додому? — з усміхом промовив Євгеній.
— О, не вгадали! — мовив Стальський. — Я жонатий, уже десять літ. Але моя жінка — ге-ге-ге — уцивілізована настілько, що не скаже мені нічого.
— Нічого не скаже? Коли ви не прийшли на обід?
— Так, пане, не скаже нічого.
— То, певно, її тут нема, виїхала десь на село?
— Ні, пане, сидить дома.
— Ну, то, може, німа, — вибачайте, що так скажу.
— Ні, не німа.
— Ну, в такім разі се якась ідеальна жінка. Перший раз чую про жінку, котра може нічого не сказати мужеві, коли не прийде в пору на обід.
— Видите, пане меценас, се все залежить, як би то сказати, — від цивілізації… від тресури. Котрий мужчина не вміє поводитися з жінками, той ліпше зробить, коли не буде женитися. А вміючи, можна все зробити.
І знов Євгенію, не знати чому і відки, причувся розпучливий м’явкіт катованого кота. Він здригнувся, попрощався зі Стальським і пішов до свойого готелю.
Другого дня була неділя. В суді не було ніякого діла, тож д-р Рафалович спав трохи довше, спочиваючи по труді. Була вже восьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне червонясте світло. Євгеній тільки що прокинувся, простягнувся, позіхнув і смакував розкіш безжурного спокою. Попід його вікнами туркотіли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залізничного поїзда, що саме о тій годині виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного рухливого міста, особливо в деякім віддаленні, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуття якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашності, подібне до чуття того чоловіка, що з лісової самоти вернув додому на лоно многолюдної та говіркої сім’ї.
Та нараз до дверей його покою застукано і, заким іще він успів відізватися, двері відчинилися, і в них показалася руда голова Стальського.
— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…
— Але прошу! Я не сплю. Власне хотів уставати.
— Ну, то я зажду… Піду пройтися, поки пан меценас…
— Але ж ні! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте. — Стальський увійшов і запер двері за собою.
— Прошу, сідайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучився в остатніх днях…
— Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський, поклавши на однім кріслі капелюх і ліску і сідаючи на друге. В лагіднім полусвіті було видно, що він сьогодні був одягнений чистіше, краще, ніж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризієра, бо від нього пахло ще колонськсю водою і вуси були свіжо нафіксовані.
— Я гадав, — говорив він, поки Євгеній мився, брав чисту сорочку і одягався, — я думав, що пан меценас мають сьогодні троха більше часу та підемо разом оглянути помешкання.
— Яке помешкання?
— Як то, пан меценас уже забули, що вчора говорили мені, чи не міг би я знайти?..
— Ага, га! Ну, так що ж?
— Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положення при головній вулиці, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов сотворене на канцелярію для популярного адвоката.
7