Міка її не любить. Він сам чув, як та казала, що в його мами є «волохата лапа». Але скільки Міка не придивлявся до маминих ніг — ніякі вони не волохаті! І не «лапи» зовсім. Бреше!
Якби це було правдою, хіба б маму показували в кіно?! А мама у Міки — відома артистка. Він це бачив на власні очі по телевізору!
Щоправда, фільм цей більше чомусь не крутили — і мама плакала. Проте, є кілька маленьких фільмів, що крутять весь час — про мило, про якийсь «педігріпал», про пральну машину…
І скрізь у головній ролі — вона! У цих стрічках взагалі тільки вона — красива, молода, усміхнена, справжня кінозірка! Ось — стоїть під душем, оголена, уся в піні, мов морська царівна, повертається і каже всьому світові: «Мило «Ідеал» зробить вашу фігуру ідеальною!»
Або — сидить зверху на пральній машині в білому пухнастому халаті, гойдає стрункими ніжками і притискає палець до вуст: «Тс-с-с… Ніхто не почує, як ти спиш…» І всі це бачать. Коли мама бере його з собою до магазину, то Міка часто чує шепіт у черзі: «Це ж — вона? Ну та, що гола в піні миється?» Маму це дратує, а Міка — пишається. «Я ще їм усім покажу!!!» — сичить мама. А Міка думає — що вона ще збирається показати?
І все ніби-то йде добре, тільки зовсім не зрозуміло, чому мама вважає, що він, Міка, зіпсував їй життя? Так і сказала колись Льолі (це Міка сам чув, коли підслуховував): «І чому я вчасно не зробила аборт?! Повірила тому покидьку, мовляв, не кине, одружиться, вивезе ледь не до Голлівуду — народила! І що тепер? Ролики? А на що я здатна ще, адже у мене няньок немає — ані матері, ані бабусі, щоб сиділи б із цим недоумком!»
А хіба погано мати ролики, міркував Міка, він, наприклад, мріє про ролики… Та мама ніколи їх не купить…
…Міка хоче їсти, але думка про слоїк із живністю зігріває душу, поїсти можна й потім. Тим більше, що краєм ока він помічає, як мама ховає до морозилки коробку з тортом, що принесла сусідка. До морозилки — це означає, що торт увесь зроблений із морозива, та ще зверху посипаний ягодами та шоколадною стружкою! І, певно, його увесь не з’їли, якщо мама ховає його в холодильник.
Міка прослизає до своєї кімнати. Сьогодні йому не хочеться підслуховувати розмови старших, і він щільно зачиняє двері. У нього безліч цікавих занять. Він роздивляється слоїк, посміхається, спостерігаючи, як метушаться за склом бабки. Хвилюються. Мов пацієнти в лікарні.
Вже кілька тижнів, як у Міки з’явилося це захоплення. Воно поглинає його з головою, допомагає долати нудьгу, притлумлює незадоволення від того, що йому не дозволяють ганяти вулицями, як це роблять інші діти. Навіть думка про їжу здається не такою гострою, якщо захоплений новою справою.
Міка обережно дістає зі слоїка першого метелика. Він ніжно-білий, тільки тулуб чорненький і тонкий, як у гусені. Крихітна голівка, ледь помітні оченята, два ряди ніжок-ниточок.
Спочатку Міка відриває обидва крильця з одного боку та спостерігає, як кумедно забився метелик, завалюючись на бік, ковзаючи по підлозі черевцем і вигинаючи кінчик хвостика догори. Міці навіть здається, що передніми лапками метелик хапається за голову: «Ой-йой! Що зі мною сталося?!»
Надивившись на ці кумедні маневри, Міка відриває інші крила. Тепер комаха просто повзе, недбало, мов п’яна (такою іноді Міка бачить маму).
Ледь ворушить ніжками-ниточками. Черга — за ними! Обережно та уважно Міка здійснює й цю операцію. Тепер метелик перетворюється на гусінь і лежить нерухомо.
Міка лягає на підлогу, наближує обличчя до об’єкта спостережень, уважно вдивляється, аби розгледіти очі, ротик.
Неподобство! Лишилися ще закручені вусики. Міка миттєво виправляє помилку й знову прискіпливо розглядає плід своєї праці, прикладає вухо: чи не почує бодай якогось звуку?
Але чорненький видовжений тулуб лежить нерухомо.
Настає черга бабки. Он вона яка — очі величезні, так і крутить лобатою голівкою. І тулуб у неї довший і товщий, ніж у метелика. Наступний дослід має бути цікавішим. Міка дістає голку й ножиці…
…Морозива цього дня він так і не отримав. «Не заслужив!» — твердо сказала мама.
Міка вже знає, що дорослі хлопці «служать» в армії, і розуміє, що для того, аби отримати свою порцію солодощів, треба її «заслужити». Але так хочеться з’їсти торт зараз! До спазмів у шлунку, до істерики, до сліз. Але Міка тримається з усіх сил, адже знає: буде плакати — взагалі нічого не отримає. Мама каже, що її нудить від його сліз. Ніби вона їх куштувала…
Міка лягає спати роздратований, ображений на маму, на сусідку, на Льолю, яка так і не занесла бутерброд, на весь світ. «Виросту, піду служити в армію, — твердо вирішує він, — їстиму морозиво щодня!»