– Як він поводився?
– Квапливо. Подивився, що відбувається й хотів піти…
– Як реагували на нього інші учасники події?
– Лисенко підійшов до нього й став щось розповідати. Той чоловік щось йому відповів і пішов.
– Підсудний, з ваших слів, запропонував розібратися. Коли він це запропонував?
– Одразу як приїхав підсудний запитав: «Що тут у вас скоїлось?». Денис сказав мені зачекати трохи і пішов з Забаровим за паркан…Мені було дуже страшно…
Засідання тривало вже більше години… За вікном люди пливли по розплавленому асфальту, весільна машина ще трохи посигналила та поїхала, напевно, до рагсу. У дворі багатоповерхівки весело грались діти, а в залі суду сиділа купка людей і намагалася зрозуміти, що насправді відбувалося рік тому. І нікому в світі не було до цього справи… Журналістка прибігла й втекла вигадувати сенсацію. А що діється в голові у письменника? Адже йому, задля розкрутки його нового твору, треба нарити нестандартні сюжетні лінії. Йому треба створити книжку, яка принесе славу та гроші, за які можна буде годувати родину, поїхати на курорт, сплатити навчання онуків…
Рік тому відбувся збіг обставин, якого могло й не бути. Але він стався… То була закономірність? Або випадковість? Хто це аналізуватиме?
Суддя Дорош сьогодні без мантії. Вона вдягнена у звичайну світлу сукню з вузькими бретелями й тепер видно, що вона дуже симпатична та приємна жінка. Сукня простого покрою, з неглибоким декольте. Зараз суддя зосереджена й трохи насупила брови, що трохи спотворило її милі та жіночі риси обличчя. Жіночі… А чи жіноча то справа – бути суддею, чи жіноча справа – длубатися в убивствах та шахрайствах, питання вже риторичні. Так, не жіночі… Та жахливо не лише це. Суддя, прокурор, адвокат потерпілої – жінки в той час, коли учасники події – всі чоловіки. І так майже на кожному процесі. Можна навіть зробити певний висновок, що чоловіки творять казна що, а жінки їх судять. Це – нормально? Ні, ненормально. І так день за днем, день за днем…. І вважається, що це – цікава робота. Одна суддя в інтерв'ю поважній газеті так і сказала: в мене цікава робота, щодня – нова справа (перекладаємо: новий злочин), інші люди. Тобто кожен наступний злочин викликає у судді певне зацікавлення. Сперечатися нема чого: робота з людьми завжди вабить. Адже немає замкнутого колективу, коли втомлюєшся від набридлих облич. А в судді кожного дня – свіжі обличчя. Суспільство народжує злочинців, тобто «цікавих» людей, і поставляє їх до суду… А вулицями сновигають прості, непоказні, законослухняні люди. От би письменника туди, у народ… Та що він там нариє? Нудні історії на кшталт «робота-домівка-робота»?
– … Підсудний, маєте питання?
– Маю. У який момент ви втратили свідомість?
– Після другого пострілу.
– Все, питань немає…
– У судовому засіданні оголошується перерва.
5
Щось Ігор давно не телефонував… Напевно, дуже заклопотаний. Що ж…У судді апеляційного суду теж небагато вільного часу… Ігор – колишній однокурсник судді Дорош. «У нього була історія», і на цій підставі їх стосунки тривали дотепер. У студентські роки вони зустрічалися, кохалися та не одружилися. Після закінчення інституту Ігор, який приїхав до міста із глухої закутини, розподілився юрисконсультом до однієї шарашкіної контори. Начальничком там працював татусь його майбутньої дружини. Татко запримітив великонадійного юриста, увів його до себе в дім та одружив на своїй доньці. Ще за радянських часів тато зробив молодятам квартиру, придбав машину і дав зятеві поштовх у майбутнє. Тому сьогоднішнім станом речей Ігор був багато в чому зобов'язаний тестеві. Дружину свою він споконвічно не любив, але кидати її ніколи не збирався, бо їх Гіменеєві пута трималися на такій от «економіці». Поступово Ігор втягся в цю родину й став її повноправною часткою. Усе в його житті було міцно та якісно: і дача, і машина, і будинок і єдина донька вчиться у Лондоні. Життя, як-то кажуть, вдалося. Але іноді чоловік відвідував колишню однокурсницю й перетворювався на того самого студента, якого вона знала ще за інститутських часів. У неї вдома він нібито знімав свою шкіру. Не те, щоб чужу для нього шкіру, але і її треба було час од часу скидати, інакше він би давно збожеволів або вкрай розпився. Дружина Ігоря все життя пропрацювала бібліотекарем на заводі, куди її ще тато примостив. Це була проста і чиста робота, але не для жінки успішного юриста. Ходила вона туди, як через пень колоду тягла… Втім Ігор усім репрезентував дружину завідувачкою бібліотеки. Ольга Володимирівна розуміла, що в тій бібліотеці може з десяток книжок на одній поличці, та знаку не подавала.