Відай згадка про ті ґузики трохи вколола поляка, бо почав відгризатися:
— Ну, каже, ми, поляки, тим не журимось, ми мали державу довгі роки, мали своїх королів, президентів, — і знову будемо мати, а ви, українці, нічого не мали, не маєте і мати не будете. Одне, що ви знаєте, це проголосити державність, але втримати її вже не дасьте ради!
Ну, така бесіда, то вже нашому не припала до смаку, але не показує по собі злости, а починає собі кпити:
— Так, це правда, ви мали королів, але їх миші з’їли —
Велл, як поляк це почув, то такий жаль взяв його за серце, що трохи не розплакався!..
— То ви нам, каже, Польщу завалили! Ми билися на фронті, кров свою проливали, а ви нам ніж у плечі встромили!
А тоді наш, як його присяде та давай йому цабанити:
— Що ви, каже, з глузду з’їхали?.. Ми вам Польщу завалили?.. А звідки взялося в німецькому полоні 45 тисяч наших, українських бойсів? Ваші штабові офіцери поховали за пазуху штаби золота і повтікали до Румунії, а наші хлопці боронили Львів доостатку перед рускими і німаками! І так — як довга ваша і наша історія ми завжди наставляємо за вас дурні голови. Хто вам зробив „Цуд над Віслою?” Ми!.. Хто зробив „Цуд під Ґрунвальдом? Ми!.. Тільки й того діла, що ми вам робимо „цуда”, а ви нам — пацифікацію!
Тепер поляк трохи змітиґувався і почав з іншої бочки:
— Пане после, каже, я знаю, що в нас, в Польщі, не все було в порядку. В Польщі панувала диктатура, це правда, але, признайте самі, при такій диктатурі ще якось люди клигали. Як вас польський поліцай взолив по зубах, то щось трохи вилетіло, а решта лишилася, та коли вас ґештапівець замалював, то вже ґуд-бай! Так, була Береза Картузька, але з Берези ще люди виходили живі, а вже, скажім, з такого Катиня, чи Осьвєнціма, чи Майданка, то пиши пропало!.. Та й вам самим, пане после, не діялась завелика кривда: щомісяця йшла вам гарна пенсія — тисяча злотих на руку, трен і трамвай ви мали задурно, і з канцелярії щось капнуло — якось в’язалися кінці, ну, ні?
Видно, що поляк промовив нашому до серця, бо тепер пан посол зідхнув і каже:
— Та, коли вже вибирати між холєрою, чумою і шкарлятиною, то хай би там була шкарлятина…
Так і стало на цій шкарлятині, бо, власне, прийшов час на полуденок і Волтер сказав їм:
— Ол райт, бойси, коман їсти.
Посідали вони їсти оба вкупі, а цей третій, що возив цемент, присів трохи подальше. Видно, що мав добру гімнастику коло тих тачок і змахався неякбудь, бо накинувся на сендвічі, як вовк! А нашому і польському — нічого не смакує, тільки воду п’ють, а стогнуть, а нарікають… Очевидно — на стару еміграцію. „Пане после, каже поляк, те вшистке моє родакі, то саме ковбоє!” „Гм, а мої що, ліпші? — говорить наш. — То ж самі хомути!” А потім скритикували цілу Америку: що в Ню Йорку вулиці не позамітані і п’яні боми тиняються по тротуарах, що дівчата сидять в корчмі разом з парубками, а жінки носять ногавиці… Так вони собі нарікають, а цей третій далі закладає за драбини: вже три сендвічі споров, батлю молока випив та й ще кейка витягає… Аж нашому і польському досадно стало:
— О, такому, то добре, — каже поляк. — Моцний як мула, нічим не журиться, має апетит, то що йому біда зробить? Цікаве — чим такий чоловік міг бути вдома?
— Певно каміння товк на гостинці, або бочки з оселедцями вантажив на трока — додумувався наш, українець.
А той чоловічина наївся, закурив файку та й приступає до наших:
— Пробачте, каже, панове, чи ви не будете скитальники?
— Є, ми скитальники, — помахали тамті головами.
— Де-цо? Бо я також скиталець!.. Буду дуже радий познайомитись з вами.
Рад-не-рад встає поляк перший, подає руку і представляється:
— Єстем Мостовіч, капітан Войска Польскєґо! Встає і наш, каже своє ім’я, а наприкінці додає: — Адвокат і бувший посол.
А тамтой сказав лише як називається — Рачкіс-Пачкіс, чи як там, а про титули нічого не згадує. Але тим двом цікавість не дала спокою і самі спиталися.
— А чим ви, пане, були в Краю?
— Міністр праці Естонської республіки — спокійно відповів Рачкіс-Пачкіс, а тоді нашим якби замурувало.
ЗЛИЙ ДУХ ПІД БОЖИМ ДОМОМ
Це безсумнівний факт і його, здається, не треба скріплювати доказами, що нова еміграція поволі завойовує Америку. Досі завоювала вже сходи під церквою св. Юра, а також сумежний клапоть 7-ої вулиці, через цілу її ширину. Не знаю, може за декілька років завоює ще Народний Союз, але, покищо, треба вдоволитися „степсами” та хідником.
Кожна богомільна душа, що в неділю терпеливо тупцює по тому хіднику, напевно пригадує собі особу пана Крука. Та й то невелика штука затямити пана Крука, бо він щонеділі службово стирчить на сходах „Самопомочі” і то на найвищому їх ступні. Правда, декого може збити з пантелику ця обставина, що пан Крук приходить під церкву кожної неділі в іншому, моднішому, краще скроєному гарнітурі. Ця зміна декорації чи не буде зв’язана з тим, що достойна постать пана Крука прибирає з кожним тижнем все кругліші, випукліші форми. Як би там не було — пана Крука нарід знає, не тільки під церквою, але й поза нею, а його ім’я відоме навіть тим, що приїхали до Ню Йорку вчоршнім транспортом.