Чим довше пророкує новітній Єремія, тим тісніше стискаються в громадку збаранілі овечки, залякані, пригноблені, прибиті горем. Кожне слово пана Крука гатить їх, немов обухом по голові, підриває ґрунт під ногами, який ще в декого не вспів і добре встоятися після морської хвороби.
Хтось з відважніших пробує вхопитись за якусь дошку рятунку:
— Може вибухне війна та й поїдемо додому, — каже несміливо.
— Ба, коби вибухла! — декламує пан Крук схвильований, з полум’ям в очах. — Ви гадаєте, що в такому випадку я сидів би тут довше, як годину? Та ніколи!.. Я не дбав би про це, що маю громадянські папери, кинув би жінку-діти і перший поїхав на Батьківщину! Бо наше місце не тут, а там— там! — гукає патетично пророк і показує пальцем ніби на книгарню „Сурма”, ніби на поблизький ресторан-музей містера МекСорлі. — На жаль, мої дорогі, наші мрії-сподівання залишаться нездійснені. Цей воєнний галас, що його роблять газети, це все „страхи на ляхи”, це така політична грачка. Війни не буде ні за десять, ні за двадцять років. Америка не хоче війни! Немає для нас рятунку: розпорошимось по світі і погинемо, як руді миші!..
— Та є ще стара еміграція, може вона нас порятує — хтось інший чіпляється за цю останню шансу, як по-тапаючий за бритву.
Пан Крук бистро кидає оком, чи не маячить, десь на горизонті, який „старий”, а потім сходить між народ, два-три ступні нижче і каже притишеним голосом:
— Люди, постукайте себе пальцем в чоло! Вибийте собі це з голови! Старі не поможуть вам ні стільки, що чорного за пазуром. Та вони раді б втопити вас у ложці води!.. За що?.. Га, га! За те, що ви вчені, а вони простюхи, де-цо! Чуєте, що вони балакають: „Колись, був порядок, кажуть. Як приїхала з краю дівка, то знала, що має йти мапувати, або діти бавити. Як приїхав хлоп — ішов до шапи, або мити начиння. А тепер поприїздили якісь доктори, професори, кожний сидів би на офісі, а робити не хоче”! А попробуйте впроситися до них на мешкання! — пан Крук знову перескочив зручно на свого коника. — Ані мови нема!.. Сидить вам пара таких старих куйонів, займає апартмент з п’яти кімнат, кімнати стоять порожні і плісніють, а вони не відступлять тобі куточка, хоч ти хрестом перед ними падай!
В гішпана, таліяна скоріше випросиш, як у свого чоловіка!
Це останній цвях забитий у віко домовини, що в ній лежать погребані сподівання скитальців на поправу їх незавидної долі. В кого ще тліла хоч маленька іскорка надії, що, мовляв, „якось то буде”, то тепер і вона погасла. Люди, понуривши голови розходяться в такому настрою, немов би їм тількищо прочитали приказ примусової репатріяції.
Пан Крук уважно всіх обсервує, з нікого не спускає ока. Звичайно — як першого бере на мушку такого бідолаху, що попав у крайню розпуку і якби одною ногою вже наставився скакати до ріки. Пан Крук швиденько приступає до нього, бере під руку та веде подальше від церкви. А по-дорозі каже:
— Слухайте, добродію, це правда, що тепер важко за руми, але від біди можна лихові зарадити… Я, навіть, маю на приміті одне мешкання на Першій вулиці. Є дві кімнати з форнічами, тойлет, тепла вода… правда, треба зараз заплатити відступне, але без цього нині не обійдеться!..
Нема, за якийсь час, ви бачите, що пан Крук веде вже під руку іншого скитальника, потім ще одного, і ще одного… Коли так собі їх поводить, хоч з-пів тузина, тоді з моральним задоволенням — що подав руку потребуючому братові, сідає в ресторанчику МекСорлі, попиває пивце та вичікує на другу „шихту”, що вийде з церкви коло 1-ої години.