А вже з мавпами — то справжня морока! Мавпа — звір капосний і сильно злодійкуватий. Ти уяви собі, Милий Брате, яку штуку підвели нам бісові опудала!..
Попрала дружина білизну та й розвісила на бамбусових тичках, щоб пересохла. А що було саме полуднє і жара бухала, як із крематорійної печі, вся наша челядь полізла в холодок і кропнула собі хропака. Само собою — за розвішену білизну тутечки, під екватором, у серці дівичого пралісу, ми були безпечні і певні, що її ніхто не заіванить, як, непричком, зі стриху, чи з шнурків на таборовому подвір’ї. Нараз будить мене такий несамовий писк і вереск, якби сто свиней і двісті чортів жерлися і кусалися всуміш. Зриваємось, протираємо очі — Господи — Батьку! — А наша білизна, наші сорочки, юбки, гальки і підштанки дістали руки й ноги і опинилися вже на верховіттях пальм!
А то надлетіла хмарою мавп’яча сарана, розхапала нашу білизну і навтеки! Одна мавпа одягнулась в піджаму тети Язичинської, так, що декому з нас могло здаватися, що це наша тета видряпалася на вершок пальми і виправляє тамечки всякі непристойні герці… А інша якась бородата потвора, немов би обер-мавпа над цілою
чередою, затягнула мою вишивану сорочку, в якій я ще на першу еміграцію втікав, затягнула, шельма, та й парадує, ще й дурні міни робить, ніби кепкує з мене в живі очі!.. Тут нам, Милий Брате, і сміх, і плач при купі; білизна тут, у Патагонії, це ж тобі не фунт ізюму, тут таких фантів не зорганізуєш, ні в Суспільній Опіці не виканючиш!.. На щастя надійшов наречений моєї дочки Галі, пан маґістер Булька, вчений чоловік, що покінчив школи. Він бистро збагнув вагу ситуації в повній її наготі, гаркнув пару слів по-еспанському, і, що Ти подумав би! — чортові страшидла віддали нам усе наше шмаття, тільки Гальчин хвартушок десь пропав. От що значить знання чужих мов на еміґрації!
Отакі то, бачиш, трапляються в нас придибашки. Але, в загальному, життя можливе і подекуди зовсім пристойне. Питаєш, чи варто сюди їхати?.. Раджу Тобі по-щирості — їдь! Але, на милий Біг, — не забудь привезти мені кусень мідяної рурки і, по змозі, якнайбільше порожних бляшанок із консервів!.. Бачиш, тут, у нас, в Патагонії, чи як її там, вдосталь усякого добра, цілі могили хлібних овочів, бананів, кокосів і всяких інших ананасів, вони валяються, гниють і йдуть внівець, бо місцева людність стоїть ще на низькому культурному ступні і не вміє використати якслід природних багатств країни. Ми обидва з моїм майбутнім зятем, паном магістром Булькою, йдучи слідами всіх визначних піонірів поступу та цивілізаторів, уважаємо справою нашої чести просвітити незрячих тубільців і тому хочемо конче навчити їх робити самогон. Я вже придбав усе потрібне — котел, бочки, черпак, жінки зроблять заквашку, але як роздобути в дівичому пралісі мідяну рурку?.. Як Ти мені її привезеш, так із два метри, то тим самим посунеш нашу цивілізаційну місію двісті кілометрів наперед.
А з тими бляшаними коробками така справа: тутешні уродженці, індіяни, караїби, чи як їх там звати,
це народ вельми шикарний, що незвичайно любується у всяких прикрасах та оздобах.
Всі елеґантні пані і панове залюбки перетикають собі носи трицалевими цвяхами, а на вуха, губи і бороди насилюють металеві кільця, вістря з риби і тим подібну ґалянтерію. Ми обидва з моїм майбутнім зятем, паном маґістром Булькою, повели між ними роз’яснювальну роботу, і в короткому часі переконали їх, що всі їхні оздоби йдуть в розріз із духом нової моди і що згідно з модерними фасонами найкраща прикраса — це кольорова бляшанка з американської консерви!