— Про мене, каже, візитируйте, тільки поспішайте, бо мені ніколи. Я, каже, за годину мушу бути в місті на конференції.
І тиче в руку панові солтисові ключ до першої кляси, а сам біжить допити сніданок.
Члени „Комісії Трьох” з місця приступають до виконування своїх обов’язків. Зазирають члени Комісії та кукають в уключину, щупають клямку, термосять завісами, повзають на черевах попід лавки, заглядають теж, при цій нагоді, і під катедру та вигортають повними пригорщами ввесь попіл із грубок. Ставлять під знак запитання віродостійність та наукову витриманість геліоцентричної системи, пробуючи, чи дерев’яний ґльобус крутиться довкола осі.
В тому ж часі новий управитель, вже одягнений в подорожню бунду, позичену в о. декана, і взагалі, приспособлений до дальшої дороги, стоїть в сінях, мов на жужлях і горить від нетерплячки, — коли те все скінчиться. Врешті терпець йому вривається, він впадає до кляси і каже:
— Панове, ану, виходьте з кляси, до дідчої мами, бо я замикаю школу і їду!
Пан солтис, зовсім не кваплячись, висуває на денне світло розкудовчену голову, удекоровану павутинням, як „Дом Людови” прапорами в свято 3-го травня, та й каже:
— Лєґальни, лєґальни, пане керовнік! Насамперед я хотів би поспитати вас, що це за порядки? Клямка зламана, замок відірваний, лавки порізані колодачиками, в печі — руштів нема, а за печею — дивіть, скільки павутиння! — і пан солтис кивнув пальцем на свою закосичену павутинням голову. — Пане керовнік, абисте знали, що я піду з такою головою як із доводом, на скаргу до самого шпектора!
— Ач, який вчений! — добавив з боку пан радний Трохим Околіт. — То колодку до дровітні зараз прибив, а дурної клямки до шкільних дверей прибити не вміє!
Новому управителеві в цю ж мить все стає ясне, як найясніший соняшний день, одночасно він відчуває в своїй душі палке, непереможне бажання — дзенькнути когось в ухо.
Однак він геройським зусиллям вгамовує в собі ці гарячі пориви свого серця, розщіпає бунду, витягає годинник, і каже:
— Панове, мені ще залишилася всього-навсього година часу. Там, на санях, сидить пані навчителька і мерзне. Коні стоять на морозі і мерзнуть. Фірман нетерпеливиться і також домерзає. Панове! Ви хочете йти із скаргою на мене. Можна до шпектора, можна і до самого пана міністра. Коли ж до шпектора, то я молю вас, панове: сідайте зі мною на сани, я вас туди завезу, бо й сам до нього їду!
— А мені не хочеться! Ха, ха, ха! — злобно зареготався пан солтис і демонстративно розвалився на лавці. Очевидно, вслід за ним, поприсідали теж панове радні, а визначний власник расового бугая й машинової молотарки, пан Гарасим Зазуля, каже:
— Го-го, пане директоре, то не з Грицем справа. З нами вам так легко не піде. Ми в тій школі були трохи скорше за вас. Ви, ще може, і не казали на хліб „папа”, як нам уже на тому градусі латали прутом шкуру. Ану, попробуйте нас звідси вигнати!
Новий управитель ще раз дивиться на годинник і бачить, що є три чверти на восьму без двох хвилин. На дев’яту заповіджений початок конференції. До міста добрі коні йдуть годину…
— Панове, я питаю вас востаннє: вийдете з кляси, чи ні?
— Ні, не вийдемо!
— Не вийдете?
— Не вийдемо.
— Добре.
Новий управитель робить тільки три кроки з кляси до сіней, трах! — замикає на ключ двері, ключ ховає до кишені, моститься на санях біля пані вчительки, обкутує коліна бараницею і гукає хлопчакові:
— Вйо, Сеню! їдемо!
… З тієї незабутньої хвилини, як на небі об’явилася комета з хвостом, а Пилипишина первістка породила живе теля з двома задами, з того, власне, часу, село Закамарки бачило вже всякі несотворені дива: була австрійська війна, були москалі, потім був тифус і Лайзорова Сурка брала шлюб на сміттю, далі, одного року, спалило на пні всі гречки, була парцеляція, комасація, пацифікація, — та ще ніколи такого не бувало і найстарша ходяча хроніка села — тітка Текля цього не пригадує, щоб управитель школи ув’язнив у клясі трьох найвизнатніших громадян, замкнув школу на ключ, а сам поїхав до міста!..
Звістка про цей нечуваний і ніде досі ненотований факт викликала в селі Закамарках справжню революцію!
В залі громадського уряду скликано зараз надзвичайне засідання всіх тверезих членів Ради, а командант пожежної сторожі, Антін Хрущ, зарядив гостре поготівля підлеглої йому команди, з гаками, драбинами та з бочкою на воду. Після того п. Тимко Пукавка, громадський поліцай та колишній учасник славетної оборони Перемишля, викарабкався на дзвіницю і вдарив в одне крисо на тривогу. Голосові великого дзвону завторували протяжливим виттям усі 124 (згідно податкового реєстру) собаки, враховуючи вже в цю цифру і сучку пана начальника станції.