— Я довго думала-міркувала, як би то віддячитись їй за її людяність та золоте серце, і, врешті, ось що придумала, подивіться: вишила гладдю, на льняному полотні нашу українську сорочку, з надтичкою, сам раз буде на її зріст, та й оцю хвартушину з крайкою, та й ще до того всього вимережила хустинку… Все те хотілося б менi власними руками скласти їй в подарунок, так що ж, коли нас до Америки не беруть!
Пані Варвара з побожністю витягнула з куфра призначені в дар пані Елеонорi витвори народнього мистецтва та порозкладала їх на столі, а присутні гості зосереджено оглядали цю принагідну виставку народнього промислу і не шкодували вишивальниці похвал. Навіть мовчазний Семен Іванович, що не звик був багато варнякати, а зате ретельно надолужував свою маломовність тим, що посилено відживлявся, отож навіть і він признав із повною об'єктивністю, що ці речі зроблені,очень іскусно".
— Ба, та то ще не все! — метушилась далі розпломеніла від хвальби пані Варвара. Оце ще торік я почала була нанизувати з кольорових кораликів, жовтих і синіх, такий ґерданець з тризубом, що то їх колись наше славне парубоцтво пришпилювало собі на груди і так парадувало. Оцей ґерданець я хотіла була дарувати тому, як його…, Влодзю, як називається той сухий, в окулярах?
— Президент Труман, — відповів із кутка Влодзьо-сирітка.
— Отож то, власне, для нього я робила цей ґерданець, щоб мав чим причепуритись, як вийде в неділю до церкви. Але потім той Труман сильно мені попсувався: ще коли обіцяв, що нас всіх прийме до Америки за своїх, а що з тої обіцянки вийшло?
В обороні президента Трумана забрав слово сам пан Микита Посмітюх, зайнятий у міжчасі розкорковуванням довгої батерії пляшок із пивом.
— Щодо тої точки вашої, то я дав би вам контра, пані Варваро, — сказав Микита. — Вiн, то значить хоч би і той Труман, ані мені брат, ані сват, і, взагалі, я навіть не ліміґрую до Прилучених Держав, лише до Канади, і мені його притехція непотрібна. Але скажу вам так, по справедливості: надаремне ви його псьочите! Чи ви хоч маєте понятіє, яка то тяжка служба бути президентом? Та ж до того треба мати голову, як бочка! Ви дивіться хоч би наш бльоковий, пан магістер Булька, вчений чоловік, школи скінчив, а прийде розподіляти жилетки, чи туалетний папір, то самий густо-часто збаламутиться! А що ж допіру такий президент… Ви гадаєте, що він одних нас дипістів має на карку? А Японія — що? А Франція що? А турок, що пес?… А до війни шикуватися треба, чи не треба? А головне мус пантрувати за продукцією антонівки, щоб накотити цього вдосталь, поки Ванька свого дідька зліпить! А ниньки такий час, що на обслугу не можна здатися, такий окей" аби вам свої години відкалатав і в п'ятницю пейду взяв, а ти, як господар, мусиш сам про все подбати. І хоч він і президент, а не раз мусить закотити рукави, взяти шуфлю в руки та підсипати під баняк коксу, щоб робота йшла справно і бомба за бомбою з-під праси вискакувала. А ви кажете:,Забув про нас", чи як там… Як тут не забути, коли тобі клопоти обсіли голову, як струпи?
— Говоріть своє! — зневажливо закопилила губи пані Варвара. Я знаю, що хлоп за хлопом завжди тягне, але скажу вам тiльки одне: i вiн колись інакший був, а теперечки попсувся. З того часу, як тая проклята Мокрина закрутила йому голову…
— Що за Мокрина? Чия Мокрина? допитувались гості.
— Iгi! А ви, хіба, що, не чули? Газет не читаете, радія не слухаєте? Та ж тепер цілий світ шумить про Мокрину Трумана!
— Не Мокрину, а доктрину, — поправив із кутка Влодзьо-сирітка.
— Мокрина, чи Дарина, все одно шельма-баба, опутала неборака так, що він уже сам не знає, що творить і що робить!..
….Отак, то за сим, то за тим, і прощальний бенкет на честь пана Микити Посмітюха, переплітаний культурною гутіркою, а далі щиро-патріотичними піснями, протягнувся далеко поза північ. І це справді якийсь фатальний збіг обставин, що вечірка, яка ввесь час стояла на такому товариському ступені, на другий день вранці знайшла свій епілог на станиці таборової поліції…
Бо, власне, на другий день вранці, коли пані Варвара ліквідувала рештки вчорашнього прийняття й приводила до порядку кімнату, виявилося, що з куфра канув, як камінь у воду, комплект народної ноші, призначений в дарунок пані Рузвелт, а на додаток пропав зі стола будильник марки „Докса”…
— Харцизи! Недолюдки! — ремствувала пані Варвара, а її голосок розходився по всіх залях і коридорах. — Зроби їм баль, дай їм їсти-пити, а вони за те останню вереньку з-під тебе витягнуть! Та коли б хоч знаття котрий гаспид так важко мене скривдив: цей Посмітюх чи тая Фуфайка?..
Як у всіх сумнівних випадках, так і тепер став пані Варварі в пригоді неоцінений Влодзьо-сирітка. Вийшло на яву, що, завжди кмітливий і бистрий пластун не лише гриз „канапки” та ліпив поштові марки, але вряди-годи — позирав на деякі підозрілі рухи гостей, і в одному моменті запримітив, як наш свіжоспечений канадієць в самому розгарі політичної дискусії, всунув щось крадьки за пазуху, яка потім сильно була „віддулася”…