— Так, це він бухнув стрій і будильник! — загомоніла пані Варвара і, не гаючи часу, підняла відповідні кроки.
Зміцнена стежа таборової поліції, очолена самим паном командантом, затримала пана Посмітюха саме в той зворушливий момент, коли він, із сльозами в очах, розціловувався з друзями та знайомими і вантажив на самохід свої скромні, скитальські статки.
— Хвилинка! — службово підняв руку пан командант. — Ану, дозвольте нам, пане Посмітюх, ще раз, на прощання, заглянути до ваших валізок.
Очевидно на таке діктум пан Посмітюх спалахнув святим обуренням:
— Панове, ніби що це за гранда? Звідки на мене впало таке погане підозріння?! Справді, так тільки може зробити українська поліція! Неповинно напастувати чоловіка, в такій драматичній хвилині, коли він на віки вічні покидає рідний табір, їде в світ заочі, далеко від неньки-України…
Та тоді, серед такої напруженої ситуації, раптом в одній валізі так щось затріщало, що налякані поліцаї повідскакували на боки!
— Прошу пані! Наш будильник дзвонить! — тріюмфально зарепетував Влодзьо-сирітка, а пані Варвара з радости трохи не обімліла.
— Еге ж, не мала, зараза, коли задзвонити, аж тепер… — зрезиґновано махнув рукою пан Микита Посмітюх і вже навіть не пробував протестувати, коли поліцисти вивантажили з авта його баґаж і понесли на станицю…
А там, звичайна річ, в одній з валізок знайшовся не тільки будильник, але й сорочка з надтичкою, і хвартушок з крайкою, і мережана хусточка. Пан Посмітюх притомно тлумачився під час переслухання, що він хотів зробити прислугу пані Варварі і взяв ці речі з собою до Канади, щоб їх потім по-сусідству передати в дарунок пані Рузвелт. Не вмів лише якось пояснити, кому був призначений в подарунок будильник марки „Докса”…
РЕВНИЙ ЛИСТОНОША
Пан начальник Уряду Праці ще раз прочитав заяву, ще раз подивився на прохача, потер долонею бороду і спитав:
— Гм!.. То ви, шановний добродію, бажаєте посаду таборового листоноші?
— Еге, еге, як би так можна просити.
— А можна знати, чим ви займалися раніше?
— Ну…, так, переважно, я працював у купецтві і трохи в кооперації… Зразу, правда, мав свою власну крамницю, потім перейшов до кооперації, опісля знову мав свій бизнес і ще раз перейшов до кооперації…
— Гм!.. То, може, згідно законові чергування, попробуєте ще раз взятися до власного бизнесу?.. Гадаю — це, навіть, буде значно поплатніше зайняття і більше для вас відповідне, бо ж ви старша віком людина, а знаєте, як то є з поштарським ремеслом? Поштар мусить бути завжди в русі, вічно на ногах…
— Ні, ні, пане начальнику, мене нічого не відстрашить, — ні утяжлива праця, ні низька заробітна платня, я — на все рішений, на все готовий! Бо треба вам знати, пане начальнику, що я посвятив себе поштарському фахові, я склав собі обітницю, що як довго вистане мені сил та здоров’я, я нічим іншим не буду займатися, лише розношенням листів!
— Гм!.. Цікаво…
— Еге, еге! Якщо ласкаво зволите вислухати мене, я вам розкажу в яких обставинах це трапилось.
— Ну, прошу, розказуйте. —
— Пане начальнику, це було зараз після Гітлєрової капітуляції. Ми з дружиною сиділи в одній місцевості на пограниччі Австрії й Баварії, а гніздилися ген, високо, на полонині, в такій кошарі, чи колибі, яку нам „бавор” піднаймав за одну місячну „раухеркарту”. Жили ми дуже бідно і майже примірали голодом, бо хоч і сяка-така копійчина коло мене колотилася, то це був час, коли марка втратила свою вартість і німаки за гроші нічого не продавали. Що нас тоді врятувало від голодної смерти — це „штамґеріхти” і конина.
Сидимо так раз у нашій колибі і догризаємо останню цілушку хліба, а тут прибігає землячок, що жив у сусідстві та й гукає:
— Що ж це ви, кохані панство, так сидите і нікуди носа не висуваєте? Ви не бачите, що на світі діється?
— А що ж воно там діється? — питаємо.
— Як то — що?.. Кругом настала демократія! Вся служба втекла, жадної влади немає, а на станції — зарваниця! Німаки вкупі з нашими авслєндерами розбили два поїзди і розтаскують добро міхами! Тютюн, консерви, риж, коняки — чого душа забажає! Раджу вам, кохані панство, йдіть за добрим прикладом і покваптеся, щоб не було запізно.