— Так єсть, пане команданте!
— Ви старого далі обсервуйте та слідкуйте за кожним його кивком, і як лише запримітете щонебудь підозріле, негайно, в любій порі дня, чи ночі, дайте мені знати. Зрозуміло?
— Так єсть, пане команданте!
— Розхід!
Не минуло від тієї довірочної розмови три, або й чотири ночі, як на п’яту, десь саме опівночі, до дверей мешкання пана команданта загрюкали чиїсь тверді п’ястуки. Пан командант миттю проснувся, вискочив із постелі.
— Хто там?
— Голошу слухняно, жи то я! Поліцист Іван Нерухливий!..
— Що сталося?
— Знов їх маю, пане команданте!
— Кого?
— Пана радника Шишку. Вже сидять на грядках.
Пан командант як скоро проснувся, так ще скоріше вскочив у штани, потім у чоботи і через яку хвилину вже був у повному службовому поготівлі. Зразу кожний зміркував би, що тут мається до діла з досвідченим військовиком, привичним до нічних алярмів, хоч і пан командант при всіх скинінґах сумлінно запевнював аліянтську владу, що він пороху ніде і не нюхав, а в часі війни працював у бавора.
Не минуло п’яти хвилин, а двоє представників публічної безпеки прокрадались нічними сутінками в напрямі таборових городів. Щоб не переполохати пташка, від стаєнь до огорожі сунулись на черевах, при чому геть захарастили собі мундіри, бо було саме після дощу і скрізь стояли баюри з водою. Врешті спостерегли злодія.
— О, о, маєш його! — шептав поліцист Нерухливий. — Бачите лису маківку? Один місяць світить на небі, другий на землі.
Справді з-поміж грядок блиснула лисина пана радника Шишки, що, ввесь облитий місячним посрібленням, виконував там якісь дивовижні чари, достоменно, як той мольфар із „Тіней забутих предків”, що вийшов чарувати хмару.
— То що тепер зробимо із старим злодієм? — спитав поліцист.
— Підождемо, поки доконає крадіжі, щоб мати докази в руках! — упав приказ верховного командування.
Не встиг пан радник Шишка переступити порога, закрити за собою двері і перекрутити у замку ключ, як різкий, енергійний стукіт до дверей вже не дозволив перекрутити ключа вдруге.
— Хто там?..
— Поліція! Відчиняйте!
— Чого вам? Що це за напасть поночі?.. — бунтувався пан радник, але якось не надто самовпевнено.
— Ну, ну, пане раднику, прошу без зайвих дискусій. Тут командант Давимуха! Відчиняйте двері!
Ключ тривожно заскреготав, двері відчинилися… Не треба було бути поліцистом, та ще й до того командантом, щоб ув одну мить чітко собі усвідомити, що жертву застукано на гарячому. Вже самий погляд осоловілих радникових очей, що перестрашено ховались за окулярами, промовляв сам за себе, а що ж допіру казати про незаперечені річеві докази: мокрі, обталапані поли шинелі, розмокла глинка на пантофлях, а що найголовніше — навантажена чимось торба, яку пан радник передбачливо намагався заступити спиною.
— Не ховайте, не ховайте, — посміхнувся пан командант. — Перед зорким поліційним оком нічого не скриєте. Краще вам признатись до всього, бо ми вже і так все знаємо.
— Га, що ж, попався, — зідхнув пан радник і розгублено потер долонею лисину.
— Ви були на грядках?
— Був.
— Чи сьогодні вперше?..
— Ба ні… Ходив уже декілька разів…
— Пане раднику! Пане раднику! — хвилювався виведений з рівноваги представник влади. — Чи ж вам не сором, пане раднику? Як ви могли так низько скотитися! Ви, голова Таборового Суду, людина з громадським і політичним стажем, замість світити чеснотами іншим таборянам, ви даєте їм такий приклад?..
— Та стривайте! — боронився пан радник. — В тому то й сук, що я нікому не світив прикладом, я все робив потайки, щоб ніхто не бачив. Го, го, як би так мої компаньйони впали на мій слід та й рушили за мною, то столочили б грядки наніщо!
— Доволі! Про це ви зізнаєте до протоколу під час переслухання. А тепер — віддайте мені торбу з краденою городовиною!
Пан радник зняв окуляри і видивився на пана команданта.
— Як, прошу?..
— Так, прошу! Давайте торбу!
І, не чекаючи дозволу, пан командант раптовим рухом сягнув по торбу, розгорнув її та витягнув із неї — бляшану пушку по м’ясній консерві. Глипнув до середини й остовпів… На дні пушки копичилась купа черв’яків і хробів…
— А це що таке? — прошептав.
— Хробачки, — всміхнувся привітно пан радник. — Примана для пстружків на нинішню рибальську виправу.