Звичайна річ — місцеве громадянство, сильно затривожене цими подіями, відривається від своїх щоденних занять: хто перестає чухати спину, чи там їскати дитині в голові за нужою, хто кинув бити жінку — і всі наввипередки пруть на місце випадку. Навіть утраквістична дітвора припиняє свої невинні іграшки та біжить дивитися, кого це замкнули по школі в день вільний від науки?
Народ, гуторячи та попихкуючи люльки облягає школу звідусіль, гуртується народ, немов на яке віче. Дехто вже, мимохіть, і в голову заходить, як його, кінець-кінцем, звільнити трьох представників громадської самоуправи з лютої неволі.
Висуваються, між іншим, несміливі проекти, щоб виважити з завісів сінні двері, або, в крайньому випадку, відчепити яке вікно. Та голоси з опозиції заявилися проти, мовляв, що-як-що, але до шкільних вікон, панове, не чіпаймося, бо ще чого доброго, пан командант поліції і подумають, що ми які саботажисти, що хочемо відірвати частину від цілости, або, взагалі, можуть нам тоді штрикнути в очі 97-им параґрафом.
Після довгих нарад, що затяглись трохи не до полудня, вирішено обрати окрему делегацію й вислати її до пана Данила Фуркала, постійного члена секції розбивання чужих комор та прохати його, щоб ласкаво потрудився з своїми струментами до школи і визволив трьох світочів села з важкої кормиги.
Пан Данило Фуркало, людина з високорозвиненим почуттям громадської солідарности, ладен кожночасно віддати ввесь свій хист і все знання для добра загалу, не вагаючись і хвилини бере під пахву витрихи та ломи та поспішає на місце випадку. Місцеве громадянство розступається на всі боки перед непересічною індивідуальністю і самохіть творить йому почесний шпалір до дверей школи.
Пан Данило привітливо здоровкається з усіми, посміхається і каже:
— Не турбуйтеся, громадяни, і проженіть важкий сум із ваших облич, а ви, каже, сестри, дочки і взагалі жіноцтво, осушіть ваші заплакані очі з гарячих сліз. Не в таких я вже тарапатах побував, а все якось Бог милував. Оце ж, як нині, виринає в моїй уяві пропам’ятна ніч, коли я розпоров сталеву касу в канцелярії пана надлісничого. Штудерна була, триклятуща каса, звісно — американська робота, та не прогуло і в три „Отче-наші”, а я вже випатрошив її, як курку. А не то, щоб я не справився з шкільними дверима та не випустив на волю двох хрунів та одного, між нами кажучи, перевертня. Це, з вашого дозволу, для мене просто забавка!
Це сказавши, пан Данило першим таки витрихом, що його взяв до рук, покрутив сюди-туди, шасть-прасть! замок відскочив, і на порозі школи з’явився удекорований павутинням пан солтис а вслід за ним — обидва панове радні з вийнятково посинілими носами.
Появу трьох „мучеників” за всенародні інтереси привітало громадянство гураґанним окликом радости, а утраквістична дітвора, що в міжчасі позносила бляшані відра з цілого села, заграла тріюмфального марша.
Пан солтис зворушений до глибини душі відданістю й любов'ю населення просльозився та й каже:
— Спасибі вам, обивателі, за те, що ви вірно й непохитно стояли при мені у важкій пригоді. Зокрема тобі, Даниле, я не пам’ятаю того, що ти недавно виніс мені з комори два мішки пшениці…Ґреміяльни справа не в двох мішках пшениці, а справа, власне, в тому як покарати за публічну зневагу влади того нового нашого пана урвителя?.. Чи занести на нього скаргу до пана шпектора, чи до пана старости, чи, оґулі, до пана команданта поліції?
— О, о! — перехопили одночасно обидва панове радні.
Між населенням залягла мовчанка, а громадський поліцай, Тимко Пукавка, людина бувала, з пребагатим службовим досвідом, що з титулу свого відповідального уряду завжди мав у селі більший голос, як сам солтис, поміркував щось та й каже:
— Пане солтис, такі кавалки треба мати в пальцях. Так, чи овак, я єстем старий службіста, і хоч люди кажуть, що я в службі пес, а поза службою свиня, проте, при Божій й панській милости, я пережив на своїй посаді трьох солтисів і двох президентів. А моя думка в цій справі така: спершу треба занести скаргу до приложеної влади, то значить, до пана шпектора. Як не порадить пан шпектор — рекурсувати до пана старости, а не поможе пан староста — ліґурально апелювати до найвищої в світі бештанції — до пана команданта поліції!
— Ну, то добре, — відповів на це пан солтис. — То добре, пане Тимофіюшу, що ви мене так порадили. А, от, ви мені тепер скажіть, як його бути з доводами? Чи доводи з павутиння, що їх лєґально ношу на своїй лепеті, взяти з собою, чи їх, може, оґулі, не брати?