Велл, це було так:
Приїхав на будову Волтерів бос та й каже:
— Слухай, Владзю, тут зараз прийдуть до роботи три свіжі хлопи, такі — з переселенців, може, навіть, твої лянцмани?.. Таких робітників я недоконче люблю, але дуже просилися, то я взяв їх на спробунок. Я плачу їм тільки по 75 центів на годину… Що будуть годні, хай роблять, а ти надглядай над ними, я віддаю їх під твою руку.
Ол райт, нема, нема, — приходять. Ну, то зразу пізнати вчених людей: вбрані, підголені, в краватках, ну, джентелмени, де-цо! Один був наш, український, а другий поляк, та оба з Галичини, навіть з того самого повіту! Той польський мав на ім’я Мостовіч і служив колись за капітана при вуланах, а наш якось інакше називався, але також у Старому Краю це була грубша шишка: лоєр та й ще посол до сойму, або, по-нашому, конгресмен, чуєте?.. Оба були середніх років, так — поміж сорок і п’ятдесят, а третій може таксамо застарий, а може трохи молодший, але черствіший за тих двох, мускулистий і на твари загорілий, з вигляду — ніби грек, ніби мадяр, щось коло того.
Приступають ці два перші до Волтера, представляються, файно-красно подають руки, а той третій, що подобав на грека, тільки сказав як називається, „Рачкіс-Пачкіс”, чи як там, а потім поплював у жмені, вхопив тачки з цементом і попер, аж задудніло!
Ну, що ж, тоді Волтер каже, ніби до цього нашого і польського:
— Бачите, я розумію, що ви вчені люди і до такої роботи не звикли, але нічого вам на це не пораджу. Я стою тут за формана і мушу дати вам якесь зайняття. Але я не розказую вам — робіть се, чи те, пробуйте самі, що здужаєте.
Ол райт, взяв той, польський, тачки в руки — та й не рушить з місця— Взяв наш, посунув пару футів, а тачки — мах! — та й кинули ним на землю!
— Легко, легко! — кричить Волтер, — не позабивайтеся, до мари тяжкої, бо нащо мені того троблю? Не чіпайте тачок, це не для вас робота. Беріть по відрові і носіть воду до бочки.
А вода була трошки подальше, отак, як би два бльоки ходу. Яму на студню вже прокопано, тільки пайпи ще були сконектовані. А як машина молола цемент, тоді воду носилося руками.
Позабирали вони відра, пішли носити воду. Обернули, може, з-три рази туди і назад — ого, вже ґуд-бай!.. Попріли, позадихувались, стогнуть, обтираються хустинками.
— Що з вами, панове? — питає Волтер. — Вже’сте-ся помучили?
— Ой, помучились, пане форман, бідькаються сіромахи. Ми, кажуть, не годні так тяжко робити. Ми собі гадали, що в Америці індустрія стоїть високо і не треба води носити — Та й ще, кажуть, така сакраментська гарячка!.. Дайте нам, пане форман, таку роботу, щоб у холодку.
— Окей! — каже Волтер, дістанете роботу в холодку. Дивіться — там стоїть таке сито, що пісок пересіває. Ану, побавтеся трохи піском— Та не беріть, борони Боже, по повній шафлі, а так, по-половинці. Так робіть, аби вам було добре.
Позабирали вони шафлі, пішли сіяти пісок. А той третій, „Рачкіс-Пачкіс”, чи як там, ввесь час увихається коло тачок, і нічого не каже, не закладає жадної скарги, де ж там! — ще й собі посвистує!
Ну, Волтер стоїть з боку і вачує, як вони сіятимуть той пісок— Правда, зразу брали по-пів шафлі, як їм Волтер казав, але, потім, щось собі поміркували і нічого не беруть, тільки махають порожніми лопатами — А далі, видно, і це їм надокучило, бо цілком застапували роботу, поспиралися на держаки і балакають.
Наш, український, каже:
— Так, так, пане капітане! Нема що казати — гарний обходимо юбілєуш!
— Та який юбілєуш? — питає поляк.
— А ви що, не пам’ятаєте?.. Та ж вчора минуло десять років, як ваша Польща виповіла Гітлерові війну!
— Гм, то у вас, панє посьлє, щось, ніби, пам’ять шванкує— То не Польща видала Гітлєрові войну, лише ця каналія напала на нас!
— А чого ви з ним задиралися? Хотів коритаж — хай би був брав. А тепер не маєте ні хати, ні коритаря, ні сіней, ні пивниці…
— Ой, так, так… — зідхнув поляк і замовк. Видно, що не був задиркуватий і не хотів починати суперечки, але наш присилився до нього, як та оса та й все — дюґ! — його, та й дюґ!
— Ото вас, каже, вирихтували ваші аліянти! Вже нам, українцям немає жалю, бо нам і так зробили рекляму, що ми „фашисти”, але ж ви — такі були вірні союзники, і свій уряд мали в Лондоні, і воювали дідько не знає де, — і до чого дослужилися? До тачок та лопати?..
— Ой, так, так, — застогнав поляк. — А наш далі ріже його без ножа:
— Таке було моцарство і трісло, гей булька на воді! Вже нам, українцям, немає жалю, бо ми не посідали держави та й нічого не втратили, але ж ви хвалилися, що ні одного ґузика не позволите собі відпороти!..