З якої ж це нагоди зібралося таке знамените товариство, що за оказія скоїлась в панства Чабанів — весілля, христини, чи уродини? Ні, це якраз нині вполудне панство Чабани відібрали з корабля своїх скитальців і зробили на їхню честь прийняття, скликали рідню і знайомих, щоб гідно вшанувати новоприбулих на землі Вашінґтона.
Як і годиться при таких оказіях — гості не прийшли з порожніми руками. Тітка Мері з Бейону, що мала там свою ґросерню, притаскала цілу шинку і печеного індика, вагою з п’ятнадцять фунтів, Теклин росіянин накупив пива, а кум Соловій, як ніколи ще не бувало приніс батлю горілки, яку, зрештою, помаленько сам вицідив. А вже всякого шмаття, білизни, черевиків, капелюхів та іншого теремешля нанесено стільки, що завалено ним цілий Чабанишин „будуар”, або так званий „бедрум”.
Ну, шмаття — шматтям, черевики — черевиками, та без того, звичайно, не обійшлося, щоб цей, чи той гість, або гостя не потрясли калиткою… З-поза столу раз-у-раз піднімалися то лисавий містер, то круглобока лейді, кивали пальчиком — раз на пана Вільшанського, то на паню Вільшанську, і відпроваджували її, або його в темний куточок. Там якось таємничо перешіптувались з ним, або з нею, ніби вибачалися за щось, врешті витягали скрученого в трубку банкнота, втикали до руки їй, або йому, а потім ще довго потрясали його, або її рукою, кажучи наприкінці: „Це на щастя! На початок”!
Містер Чабан так, на око, підраховував, що його скитальці мусіли нині сколєктувати принаймні 200 доларів! Розуміється, від такого Соловія не багато їм капнуло, бо той дід сам не мав звідки, в тім був трохи лівий і не любив ґрінорів, але, наприклад, тітка Мері з Бейону напевно добре їх поблагословила. Взагалі атмосфера була дуже тепла та зворушлива, а серця і душі цих добрих, щирих людей відчинялися на привітання скитальців все ширше і ширше, чим довше поза північ протягалося влаштоване на їхню честь „парі”.
— Ой, та їжте ще, мої дорогенькі! — це Чабаниха вже не знати котрий раз припрошувала скитальську пару до п’ятнадцятифунтового індика. — Беріть, прошу. Посягайте по тойку!..
— Та й попивайте пивом, — помагала їй сестра Мері з другого боку. — Пиво ґуд, ви там, в краю, напевно ніколи пива не пили?
— Но, Мері, того вже не кажи! — запротестував господар хати. — Щоб український дипломат, який самого Франца-Йосифа бачив і з різними міністрами здибався — ніколи пива не пив?
— Так, це правда, що пив, але не таке, як американське, — посміхнувся дипломатично інж. Вільшанський.
— Ну, чи я не кажу: дипломат! — містер Чабан гордо блиснув очима та повів задоволеним поглядом по рум’яних обличчях гостей. — Чи ви собі це завважили: все, що американське, він хвалить, а не критикує, як інші новоприбулі! Джордж, так далі роби, а ти будеш ол райт. Ну, ну, розповідай, як там було!
Інж. Вільшанський тримався коло столу рештками духової відпорности, бо його фізичні сили вже давно вичерпались. Дванадцятиденна подорож кораблем до цього краю надії, під час якої морська слабість, переплітана бігункою, не опускали його ні на день, підкосили його дощенту і перемінили в ідеальний кістяк, тільки для формальности обтягнений шкурою. Гострі шлункові болі, з легким підозрінням на улькуса, різали внутренности так безмилосердно, що, моментами, він зовсім затрачував притомність. А тут треба було від полудня їсти, пити, курити міцні, як терня, цигари, вітатися, пращатися, по сто разів запевняти всіх, що любить Америку та розповідати історії без кінця… Та сердечність його спонзорів і їх приятелів була така зворушливо-роззброююча, а їхня радість з його приїзду така щира-непідроблена, що він радо приносив із себе жертву, з витривалістю мучеників з доби Нерона.
Так, він бачив, що панство Чабани бажають показатися перед друзями заграничним набутком, хочуть дати їм зрозуміти, що вони не спровадили якогось там сірого діпіста, безштанька, яких приїжджають тисячі, а грубшу шишку — українського дипломата! Тому то містер Чабан з такою наполегливістю заохочував інженера: „Ну, ну, Джордж, розповідай, як там було!”
І послушний Джордж вже, може, десятий раз від початку розгортав перед цими добрячими „бадями” та їхніми супругами довгу, барвисту ленту свого життя.
Розповідав, як то він, закінчивши студії в Відні (коло Бурґу, де сам цісар мешкав! — підсунув з боку мр. Чабан) дістався за великою протекцією на працю у Львівському Намісництві. Та незабаром вибухла перша світова і він пішов на італійський фронт. („Джордж був за капітана!” — добавив мр. Чабан, підтягаючи його ранґу на два ступні догори). Коли Австрія завалилася, він зараз зголосився до Української Галицької Армії. („Сі, чуєте?..”) Брав участь у боях за Львів та в Чорткіській офензиві. Після переходу УГА за Збруч, Уряд УНР призначив його до дипломатичної служби і він виїхав як секретар українського посольства до Копенгаґи („то єсть в Швайцарії”—пояснив мр. Чабан, але інженер делікатно спростував, що в Данії, на що мр. Чабан без дискусії погодився, кажучи: „Ол райт.”) Коли наша справа остаточно провалилася, бо Рада Амбасадорів признала Галичину полякам („Ех, ті ляхи, шляк би їх трафив!”) інж. Вільшанський через Німеччину і Швайцарію переїхав до Праги, де дістав добру роботу в фірмі Бат’я („шуси робив” — пояснив мр. Чабан). Потім вернувся до рідного краю, одружився і почав розбудовувати нашу кооперацію. Був одним з директорів Центроспілки, завідував механічним її відділом („десять троків мав під собою” — крикнув мр. Чабан, а всі баді ахнули з дива). Ну… а потім прийшла друга світова…