— Бейт! А ти ж нам ще не сказав, що ти мав фільварок під Самбором! — перебив мр. Чабан затривоженим голосом.
— Ну— не такий там „фільварок”, от, маєточок…
— Файний мені „маєточок”: двісті моргів поля, сто ліса, а машинерія, а п’ятдесят корів!
— Ні, ні, корів було тільки тридцять, — посміхнувся чарівно і з тактом бувший секретар нашого посольства в Данії.
— Сі, чи я не кажу: дипломат! — розвів руками мр. Чабан, а шановні гості дискретно притакнули головами.
Це були трудівники-чорнороби, вічні клінери й портери, з їхніми споминами про Рідний Край в’язалися нерозлучно образи безпросвітної галицької нужди, злиднів і недоїдання на переднівку. Тому й оповідання інженера про українську дипломатичну службу, про наш рідний промисл, кооперативні централі з десятками самоходів, фільварки з машинами — вони слухали неначе казку з тисяча й одної ночі. Багато речей, понять і змін, що заіснували в прадідній, далекій землі, не вміщалося в їхні голови і вони сприймали це „на віру”, з вродженим нашому селянинові філософським скептицизмом. Вони знали, що тепер, з ґрінорською буйною хвилею, прикотилося чимало акторів, письменників та інших штукарів, людей з буйною уявою, що звикли „крутити світом” і фантазувати, отже не від речі було зарезервувати собі повздержливість й обережність в осудах…
Розуміється, комунізуючий кум Соловій зараз використав ситуацію, бо ж це інженер лив воду на його млин!
— Ага! — кричав злорадісно, — чи я не казав?! Це тільки пани-директори і поміщики повтікали на еміґрацію, а простий, робучий нарід лишився на рідній землі!
— В таборі, де я був головою, ми мали дві тисячі душ. З того було 85 процент селян та робітників, а 15 процент інтелігенції — по-діловому поінформував присутніх бувший дипломат.
— Ага! А видиш, червоняку, як заткав тобі писок?
Це кума Текля подивилася сердитим оком на кума Соловія і відобрала йому батлю з руки, а звертаючись ввічливо до інженера, вже не знати котрий раз просила його:
— Ану, Джорджуню, приміряй собі ці штани з мого Фреда! Мені так видиться, що вони будуть сам раз на тебе.
Але інженер ще раз чемно відмовився: на цьому пункті він був твердий і неподатний! Впродовж вечора з різних сторін напливали до нього такі пропозиції: раз просили його, щоб скинув свої таборові „комісьняки” та
взувся в „нові і тільки трохи приходжені” черевики самого спонзора. Потім містер Татух пробував одягнути його в свій „оверковт”, а пані Татушиха, вже, правда, дещо напідпитку, дуже щиро намовляла його, щоб, на всякий випадок, примірив собі пару теплої, спідньої білизни з її чоловіка… Але наш расовий дипломат з подивугідною гнучкістю відмовлявся від цих небуденних проектів, ввічливо дякував за кожній дар, вихваляв під небеса його доброякісність, чудовий ужитковий стан і фасон, запевняючи при тому жертводавців, що на його фігуру кожня річ „пасує, як втяв”.
Натомість краща його половина, пані Галя, не перейшовши через дипломатичний перевишкіл, онесмілена й трохи приголомшена тим всім, що довкола неї творилося, стала відразу слухняним знаряддям у руках добродійок, які робили з нею що хотіли. Як молоду перед шлюбом виводили і вводили її до „будуару” пані Чабанихи, без церемонії скидали з неї все, що тхнуло Старим Краєм і перебирали на американську манєру. Так переміряли на ній, як на манекіні, добрих два десятки суконок, плащів, капелюхів, не згадуючи вже про делікатнішу жіночу конфекцію… При тому пані Галя мала змогу наслухатись різних „коментарів” від яких їй збиралося трохи на сміх, а більше на плач.
— Бачите, кума, — шептала Татушиха до Теклі, — казали — ті скитальці такі бідні — нещасні в тих таборах, а вона, ось, приїхала до Америки в єдвабній гальці!