Ось так, підклавши як слід за драбини вареників із сметаною, в самий празник Чесного Хреста, репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вирушила на відплатні змагання з селом Закамарки. Хлопці зразу поправцювали навпростець, лугами та сіножаттями, щоб з’явитися на полі бою в приписану пору — точно в 2-гій годині за старим, а в 3-тій за новим часом, а точніше — поки ще панотець розпічнуть в церкві Вечірню.
Йдуть ото хлопці, перескакують комасаційні рівчаки, підспівують патріотичних підпільних пісень, аж тут, де приходить давня границя — річка впоперек собі плюскоче, не так річка, як потічок, гаморить поміж очеретами. А потічок оцей, дарма що невеличкий, так сердитий і норовистий, а вже не дай-біг дощу, повіддя, так вам усі містки і кладочки позмиває та у безвісті позаносить.
Поставали хлопці в тому місці, де споконвіку повинен би лежати місток, а з містка, очевидно, ні сліду. Тільки жовті гриви-хвилі піняться, плесо каламутять. Задумались хлопці, задивились у воду, а капітан команди, Кирило Варениця, каже:
— Нічого, каже, не вдієш: місток, каже, гарбуз його бабі горбатій, напевно вже під Одесу затаскало. Прийдеться нам, друзі, вбрід через річку лізти.
І подав команду:
— Струнко! Скидай штани!
Хлопці слухняно поскидали штани, сорочки і що там ще в кого було, кожний змотав свої достатки в клуночок, несе отой клуночок понад головою, а сам по пояс бреде через річку, до того берега дрейфує. Так щасливо пробилися на той берег напад, поміч і оборона. А ззаду — один тільки Омелько Хрущик, воротар, остався. Йде оце останнім Омелько Хрущик, воротар, і несе в одній руці власні черевики, а в другій — м’яч, п’ятий нумер. Йде оце Омелько Хрущик, воротар, і чує, що нога йому на камені посковзнулася і що він неодмінно летить у воду. Летить оце Омелько Хрущик стрімголов у воду і знай міркує: котрою його в біса рукою вхопитись за берег? Чи цею в якій тримає м’яч, п’ятий нумер, чи тою, що в ній несе черевики? А черевики в нього майже нові, підбиті ґумою з большевицького танка, щойно тиждень тому, як заміняв їх за мішок картоплі та мірку пшеничної муки. Отак роздумуючи, пускає Омелько Хрущик м’яч п’ятий нумер, хапається за берег, берег обривається, а Омелько — бебех у воду!
Робиться, звичайно, маленьке замішання. Омелькові подають хабину, витягають його з води, Омелько чхає, випльовує намул і жабуриння і трохи не плаче:
— Тримайте, — кричить, — бальон! Бальон, каже, друзі, вода мені вихопила!
А м’яч отой, тимчасом, як поплив собі, так поплив… Ну, репрезентативна одинадцята села Димайміхів, очолена капітаном Кирилом Вареницею, залишає свої манатки на березі та кидається навздогін за втікачем. Біжать ото хлопці підтюпцем, а кожний приблизно в такому наївно-роззброюючому вигляді, як його мати привела на світ. Біжать собі хлопці вздовж берега в такому, можна сказати, олімпійському одязі, брикають, мов жеребці, вигукують, хабиною м’яч дістають, а тут їм назустріч — богомільні молодиці з Красної Пущі з відпусту вертаються.
Постає знову невеличка метушня. Богомільні молодиці побачивши чортову спокусу, відхрещуються і щодуху завертають назад на відпуст. Хлопці, задивившись на молодиць, на смерть забули за м’яч. А м’яч отой, як поплив, як поплив, так і опинився за кілометрів може з-півтори, аж біля заплотівського млина, до греблі причалив. Тут його, остаточно, хлопці спіймали та тріюмфально витягли з води.
Ну, та воно зрозуміло: поки репрезентативна одинадцятка села Димайміхів вернулася до своїх штанів та сорочок, поки хлопці одяглися, поки, співаючи патріотичних підпільних пісень, притюпали нарешті до Закамарків, то було вже грубо по 3-тій годині за новим, за старим, і за всякими іншими часами. Іншими словами димайміхівські спортсмени припізнились небагацько — на дві години з гаком.
ІІ
На спортовому стадіоні села Закамарки бурно кипіло життя. Корівки примірно травичку гризли, спутані коники підскакували на задніх ногах, телятка мукали і лошатка весело гарцювали. Квіт нації — діти всяких розмірів та калібрів у „пекаря” гралися, або в „гуску”. Стариня на дубах порозсідалася, гуторила, всілякі війни та континґенти згадувала, а січова молодь привчалась на воєнний лад маршувати.
Димайміхівських спортсменів на місці сердечно вітають, у читальню їх запрошують, дівчата, чарівно всміхаючись, гниличками їх частують, — але про відплатні змагання, розуміється, ніхто і слухати не хоче.