Голова „Січі” Пилип Крогулець витягає з привітною усмішкою дебелий будильник, який придбала йому жінка за макітру яєць, прикладає оцей самий будильник до вуха, прислухається, а далі тиче пальцем на годину і каже:
— Нічого, каже, друзі, не порадимо. Або є якісь приписи Окружного Спортового Союзу, або їх зовсім немає. Запізнились ви, друзі, акуратно на дві години, значить — змагання ми виграли „воковером” і мистецтво, очевидно, в наших руках.
— То добре, — каже капітан Кирило Варениця, — що є на світі такі премудрі приписи. Але я вас тепер запитаю: існує для нас, панове, вища сила, чи не існує? Існує для вас, панове, стихійне нещастя, чи воно для вас взагалі не існує?
Спортові кола села Закамарків попали в заклопотання:
— Вищу силу, як таку, кажуть оці кола, ми засадничо признаємо. От, кажуть, тільки вчора гарячий симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, віз до Львова пів-свині і по дорозі поліція сконфіскувала м’ясо… Нам тільки цікаво знати, яке, на марґінесі кажучи, стихійне нещастя вам трапилось?
— Нещастя? — скрикнув Кирило Варениця. — Ви це називаєте „нещастям?” Це ж була, просто, катастрофа! Місток на потоці вода чорт зна куди занесла і нам прийшлося брести через воду, як жидам через Червоне море. Мало цього: наш воротар Омелько Хрущик посковзнувся на камені, а річка поцупила в нього м’яч і затягла під державний млин у Заплотові! А тут ще, по дорозі, молодиць із Краснопущі наднесло, а ми, очевидно, голі?! Ну?.. Що ви скажете на такі багатомовні факти?
Голова „Січі”, Пилип Крогулець, поник головою…
— Так, тепер нам ясно: справді вам став на перешкоді великий катаклізм… Місток, молодиці і все інше. Звичайно, нема про що балакати: йдіть у гардеробу і роздягайтеся. А м’яч отой добре, що наздогнали, бо наш власний — симпатик нашого клюбу, дядько Охрім, як учора на тренінґу копнув, так і душа в ньому трісла на амінь!
Тут ще висунено деякі застереження з кіл Гуртка Християнської Молоді.
— Не знати, — кажуть оці кола, — як панотець будуть задивлятися на цілість цих справ. Бо наш панотець, сьогодні і не пообідавши, ще з полудня принесли собі на грище фотель та часослов і дожидали змагань, та ось тепер вони, неначе б то, збиралися йти правити Вечірню.
— Коли річ іде про мене, — вмішався в розмову о. Григорій, місцевий парох, — то обідати я справді не обідав і оце власне, правду кажучи, я хотів посилати дяка, щоб дзвонив на Вечірню. Та з Вечірнею можемо почекати до вечора, Я, каже, спеціяльно інтересуюся копаним м’ячем. Колись, у гімназії, сам грав на центрі, та потім пацифікація перебила мені спину і тепер я в тій ділянці значно відстав.
Тут теж навинувся принагідно під руки представник Окружного Спортового Союзу, пан Рогалик, що приїхав на село з наплечником — міняти старий плащ за масло.
— Я, — каже цей представник, — являюсь на цьому терені в напівофіційному характері. Я міняю зовсім ще добрий, хоч і приношений плащ, за масло, можу теж, евентуально, заміняти за інший рід товщу, але в оцих фінальних змаганнях я дуже радо буду за арбітра. Тільки, може хтось з присутніх позичить мені свистало, бо своє власне я вдома забув.
Цьому представникові вищої спортової влади позичають пастухи свистало, що його згубив один політрук, як доблесно втікав через село, а змагуни йдуть до гардероби роздягатися. Спорожняється також місцевий стадіон від корів, коней, телят, лошат та квіту нації — дітей всякого калібру.
Та зараз таки, в гардеробі, як змагуни переодягались, трапився інцидент. Виявилося, що перший воротар футбольної команди села Закамарків, Стецько Полукіпок, поїхав до Львова з молоком, а при цій нагоді хоче заміняти собі шафу, пару крісел, а коли б вдалася штука, то також психу, або канапу. А до запасного воротаря Клима Цигарнички спортивні кола села Закамарків не мають довір’я.
— Він, кажуть, незабаром жениться, акурат до Димайміхів, двоюрідну сестру Кирила Варениці бере за жінку. Вже, навіть, оповіді вийшли. Ану ж, кажуть, захочеться йому, падлюці, зробити великодушний жест і яких три-чотири зайвих „баняків” на наш рахунок пропустити?
Клим Цигарничка клянеться на чому світ стоїть, по руках і по ногах своїх односельчан цілує:
— Будь я, каже, як той Юда Іскаріотський, що Ісуса Христа продав, коли я зломлю наш спільний фронт боротьби, або, взагалі, через гадку мені перейде, щоб схрунити в такій переломовій хвилині. Весілля, каже, весіллям, це моя суто особиста справа, а честь рідного села стоїть в мене на першому пляні. А поза тим — ворота це для мене святиня і я не дам нікому її збезчестити.
Ледве-ледве вдалося йому ублагати своїх односельчан.