У двері постукали, й чергова несміливо озвалася до нього:
— Вікторе Івановичу, тут якийсь хлопець хоче до вас…
Він увійшов — худенький, білявий та непереконливий.
Проте погляд хлопця впирався просто в майора.
— Добрий день, — сказав він з порога. — Я хочу до війська.
— Я радий, — відповів Балуєв. — Як прізвище?
— Середа.
— Молодець, Середа. Схвальне бажання. Прийдеш на призов за два місяці.
— Я хочу зараз.
— А я хочу Софію Ротару, — знизавши плечима сказав майор і загасив недопалок. — А замість цього маю… он — бачив? І ніякої надії. А в тебе навпаки — всі шанси. Зрозумів, боєць?
— Я не можу чекати, — не змигнувши сказав той. — Мені треба зараз, і… я хочу в Афган.
— А… — з розумінням закивав головою воєнком, — дівка покинула? Буде тобі Афган… Погуляй місяць, а потім подумаємо і про Афган… А за той час другу знайдеш, ще й тікатимеш од мене…
— Я вас прошу, — дивлячись у підлогу, повторив той. — Мені треба вже.
— Слухай, соколе ясний… — Балуєв несподівано розлютився. — Іди на хер звідси! Віро! Забери цього голуба, щоб я не бачив! Ну ти диви — ті приїхали, усі жили витягли, тепер ще всякі хорошисти прищаві мізки довбатимуть… Віро!
Загрібши зі столу ключі, він схопив хлопця за плече й потяг із кабінету.
Зранку в майора Балуєва боліла голова, у скронях гупало. Зачинивши дверцята «Волги», він заходив у двері свого кабінету й боковим зором помітив на стільчику під стіною біляве нещасне створіння.
— А це що таке… Віро! А він чому тут? Я ж учора…
— Вікторе Івановичу, я мусила пустити! Та замерз би надворі. Що я, винна, — сів під дверима й нікуди не йде…
— Тьху на вас… Та це що — будинок-інтернат?
— Пробачте… — несподівано озвався хлопець, який досі наче дрімав. — Не сваріть її, я однаково нікуди не піду. Сидітиму до призову, якщо зараз не можна.
— Слухай, голубе, а ти взагалі звідки такий? — спересердя Балуєв насилу добирав слова.
— Звідси…
— То йди додому!
— Мені нікуди йти.
— Як — нікуди? В тебе мати є?
— Є.
— А де живеш?
— Гагаріна, двадцять дев'ять.
— То й печи туди! І раніше, як за два місяці, не приходь.
Та від його відповіді у Балуєва взагалі відняло мову:
— Виженете — чекатиму надворі. Під дверима спатиму. А як здохну з голоду — вас же з роботи виженуть.
За двадцять хвилин, витрачених на цю незаплановану бесіду, Балуєв дізнався, що хлопець — його тезко, Віктор Середа, вчиться в машинобудівному, який не відвідував уже з тиждень без поважних причин і налаштований, кинувши навчання, йти до армії, причому обов'язково служити в Афганістані. Все. Про причини, що викликали в нього такі дивні бажання, не вдалося дізнатися нічого. Хоча, власне, в усіх схожих випадках причин, як правило, дві — непорозуміння з батьками або нещасливе кохання.
Згадав воєнком і матір хлопця. Років п'ять тому, коли щойно перевівся сюди й був лише начальником одного з відділень, проживаючи з дружиною на квартирі, він купував у неї молоко. Петрівна! Точно. Ще не зовсім склеротик. Згадалися її щира усмішка й яблука — жовті з червоними боками, які так любила його колишня дружина.
Спогади про колишню дружину не додавали наснаги майору Балуєву, проте, повертаючись додому і знаючи, що його схиблений тезко спить навсидячки під кабінетом, він зробив гачок на кілька вулиць і зупинив машину біля знайомої огорожі.
Жінка здивувалася, побачивши його. А почувши про свого Вітасика такі карколомні новини, мимоволі схопилася однією рукою за огорожу, а іншою — за серце.
— Ви підіть просто зараз, — напучував її Балуєв, — бо шкода, пропаде інститут. Може, ще що придумаєте… Та Бог уже з вами — сам якусь довідку зліплю, що викликав для чогось, тільки заберіть його від мене. Що вже там у нього сталося — не знаю, але до Афгану зібрався, воювати…
— До Афгану… — бліднучи, лише губами повторила жінка.
Не один рік, чим ближче було до синового закінчення школи, здригалася вона, чуючи по телевізору це слово, як, власне, й тисячі інших матерів. Здригалася й молилась, щоб її хлопчика оминуло це лихо. А тут… сам…
— Він… же ж… в інституті зараз…
— Який інститут? — військком мимохіть підвищив голос. — Кажу ж вам — третю ніч у мене в коридорі спить!
Петрівна відчула, як запекло в грудях. І чим далі — тим дужче. Потрібно йти, випити пігулку з тих, що призначив лікар тиждень тому, подивившись на її кардіограму, і бігти туди. Боже… Вітюнчику… Що ж він надумав?!