Доля цього хлопця була вирішена, як гадав голова комісії, на найближчих два роки. Насправді ж, кидаючи справу на стіл ближче до майора, він визначав мало не все подальше життя призовника Віктора Середи. Команда одинадцять-п'ятнадцять означала повітряно-десантні війська, більш відомі за тих часів під абревіатурою «ВДВ».
V
Петю Франкенштейна («у миру» — Попадинця) знала половина міста, яка вперто не бажала ходити на власних двох і користувалася для пересування металевим мотлохом на чотирьох колесах. Усе подвір’я біля його будинку було завалене частинами кузовів, дверцятами, капотами тощо… Він різав їх, зліплював докупи, створюючи іноді справжні шедеври, чим виправдовував своє дотепне прізвисько.
На подвір'ї та в гаражі Петра Попадинця товклася різна клієнтура — і звичайний пересічний з «шостими» чи «сьомими» «Жигулями», і скоробагатьки, які примудрялися потовкти, часом сп'яну, блискучі боки своїх іномарок, і скромні селяни на «Москвичах», що давно вже не вироблялися й доживали свій вік у доволі занедбаних оселях…
Петро не відмовляв нікому. Завалений залізяччям по саму голову, він вибирався іноді з гаража, щоб передихнути і глянути на Божий світ, обіцяючи при цьому кому на завтра, кому на другий тиждень, а кому на осінь чи й зиму. І вся ця очікуюча клієнтура товклася навколо нього, циркулювала, приїжджала та від'їжджала, утворюючи на вузькій вуличці справжні затори. Невдоволені клієнти, яким горіло їхати, «сідали йому на голову», і тоді Петро, вилаявшись та психонувши, кричав, розмахуючи руками, що кидає все «к чортову мать» і їде в Америку. На це йому незмінно відповідали, що, мовляв, ти не виїдеш навіть за межі міста — колеса попробиваємо. Петро лише зітхав і далі брався до роботи.
Віктор вдивлявся у темряву подвір’я. Десь має бути прив’язана чи відпущена кавказька вівчарка, що стереже все це багатство. Так і не видивившись пса, він почав кидати у вікно грудками.
— Що… гонщику… — Позіхнув Петро, вилізши з хати.
— Та нічого. Роботу тобі привіз.
— Ну, звісно… Хіба ти можеш щось людське привезти? Роботи у мене й так вистачає. З тієї вилізти не можу.
— Відчиняй ворота, — похмуро запропонував Віктор.
— Зразу ворота… Може, тебе ще й до гаража? Диви, яка черга!
— Я поза чергою. Відчиняй.
В очах Петра з’явився інтерес:
— Ану-ану… Невже ввалився кудись? От і дочекався я! — він потирав руки, демонструючи «українську натуру». — Ану-ану! Подивимося, як ас нарвався… нарешті… г-гонщик…
Насилу заведену в гараж «дев’ятку» Франкенштейн розглядав довго й зацікавлено.
— Скільки коштуватиме?
— Ну, так зразу і скільки… — Петро ходив навколо, відчиняючи дверцята потовченої машини, її капот, і зосереджено кривлячись. — Щоб я здох, не схоже це на звичайну аварію… Або конкуренти по ній кувалдою товкли…
— Конкуренти… — погоджувався Віктор.
— Або в якомусь авторалі брав участь…
— Брав…
— Ну, машина ж «нульова»!
Нарешті лідер місцевого автосервісу задовольнив цікавість і, ще раз обдивившись, сказав:
— Усе міняти треба — крила, двоє дверей… Гаразд, лишай.
Ворота гаража зачинилися, залишаючи всередині понівечену «дев'ятку», котра, якщо б могла думати, ніколи б не повірила, що може знову стати «нульовою» й навіть продатися на базарі.
А Віктор залишив володіння Франкенштейна цілком задоволеним. Адже втрачених чотири сотки «зелених» були явно не тим, чим зараз належало перейматися перш за все.
Це був рік, коли на одній шостій земного суходолу, якій недовго лишалося називатися СРСР, уже зароджувалися великі зміни. Перебудова прогальмовувала і — всі це бачили — перетворилася на відверту фікцію, в яку вже не вірив ніхто. Політики перетворювалися на злочинців, злочинці — на економічних королів та олігархів, а народ, здійснивши сексуальну революцію та отримавши в необмеженій кількості релігію і свободу слова, силкувався збагнути, у що це все виллється найближчим часом. Але нікому, жодній душі, навіть наснитися не могло про розпад імперії під назвою Радянський Союз і загибель світового комунізму.
Їх везли на здоровезних «Уралах» дорогами, навколо яких переважно стояли ліси. У критих брезентових кузовах сиділа різнобарвна компанія чималеньких хлопців. Їх загрузили в загальні вагони і звезли до Вільнюса, звідки вже кілька годин, розіпхавши по вантажівках, трусили вузькими, часом горбатими дорогами Литви. Вони травили анекдоти, гиготіли й хохмили, здебільшого ще під газом після прихованої у поїзді горілки та дешевого «чорнила», проте в кожного на серці було своє пережиття, своя тривога, свій страх. Новизна оточення, невизначеність, майбутні фізичні труднощі та небезпеки, випробування, часом дідівщина. У кожного з них, оцих учорашніх дітей, був свій головний біль, пов’язаний з тим, що називалося армією. І ці тривоги та жахи, які важко було заглушити гиготінням та щирим матом, виходячи з різних хлопців, дивним чином перепліталися і створювали своєрідне неспокійне біополе, розбурхану хмарку, гарячий ореол над кузовом кожної машини. Та серед цього неспокійного виру існувала одна абсолютно холодна точка, яка разюче контрастувала білою плямою на тлі загального хаосу емоцій та відчуттів.