Войтович зробив довгу паузу, замислившись. Коньяк у його чарці так і залишився невипитим. Цією лекцією він розпалив самого себе і зараз перебував думками вже не біля свого несподіваного гостя, для якого вона призначалася, а десь у надрах свого творчого доробку.
— А де ви візьмете нового Тараса Лему? — подумавши, запитав його Віктор.
— Ніде, — відказав той. — Нового Тараса Леми не буде.
Войтович покрутив у пальцях склянку і таки перехилив її.
— Ми таку продукцію тягнемо з Росії, оскільки потребуємо її. А я хочу власної. Я хочу, щоб у нас був власний інтелектуальний поп, навіть якщо потім ніхто не згадає, що створений він був під моїм скромним але теплим крильцем, розумієш? Мені немає більше чого хотіти — я старша людина, з голоду не помираю, а мої діти вже забезпечують себе самі. Отож у мене є все, що дозволяє подбати тепер про власну внутрішню гармонію.
— Гарний у вас коньяк, — сказав Віктор, — і гарний стіл. Дякую за такий прийом. І студія гарна. Супер.
— Студії ти ще не бачив, — заперечив метр. — Зараз перепочинеш, і покажу. Тут є на що дивитися. Але скажи — ти будеш допомагати мені в цьому? Можу я сподіватися на це?
— Що ви маєте на увазі?
— Бути складовою частиною усього цього. Тобто робити те саме, що ти робив досі, але вже в іншому контексті.
— Я вже не пишу пісень, — подумавши, сказав Віктор.
— Чому?
Він якось невпевнено знизав плечима:
— Не відчуваю душевної потреби. Ви ж самі кажете, що їх потрібно писати не мозком, а душею.
— Якщо ти створив такі пісні, — не погодився Войтович, — то це вже свідчить про талант і душевну потребу, а також бачення світу з тих позицій, які мені імпонують. Не сперечайся! — він підняв руку, побачивши, що Віктор намагається щось заперечити.
— Я не збираюся сперечатися, — вичекавши, мовив той, — але ви просто всього не знаєте. Тому й кажете так. Гаразд, я дещо поясню. Якщо удвох словах, то пісні ці писав не я, а… словом, кохання до однієї жінки. Тепер його більше немає. Немає й пісень. Талант тут ні до чого.
— Кохання — річ наживна, — дипломатично зауважив Войтович. — Уся творчість людини в широкому розумінні стимулюється коханням — це об’єктивно. Одні творять, бо щасливі в ньому, інші — навпаки. Ти зараз нещасливий — виплесни це, не тримай його. Потовчись тут, подивися, скільки цікавих, захоплених людей у мене працює. Послухай, що вони пишуть, що співають, про що говорять. Побачиш — вони вдихнуть у тебе трохи життя. А ти в свою чергу потрібен їм, усім нам. Чорт забирай — хай нарешті народ побачить того, на чиїх піснях злетів Тарас Лема! Нехай його вже немає — повір, їх є кому співати. Не можна давати їм померти. Нехай це буде Віктор Ждан — байдуже. Повір мені — це вже ім'я, хоч і самого Ждана ще ніхто не бачив. І одночасно — це поки що ім’я. Поки що! — Войтович підняв палець догори. — Поки народ не забув, як звучить і як виглядає Тарас Лема. Великого Леми вже немає. І якщо ти не з'явишся зараз, то пісні порозтягують ті, хто лише бездарно кривляються на сцені. Бездарність — вона хижа. Тоді твої пісні втратять відразу половину, адже пісня — це не лише музика й текст, це ще й виконання. Їх перестануть слухати і скинуть у купу з іншим ширпотребом. Але поки цього не сталося, Віктор Ждан — це досі ім'я. Вітю, пісні, написані душею, — це те саме, що твої діти. Як можна кидати їх напризволяще?
— Не знаю. — Віктор явно не чекав такого повороту. — Не знаю, що вам сказати. Шкода вас розчаровувати, але…
— Не говори більше нічого, — заперечливо підняв руку Войтович. — Досить. Пообіцяй мені одну річ. Ні, дві речі! Що ти побудеш тут хоча б тиждень і що ми запишемо твою останню річ. Те, що ти написав останнє. Лади?
— Добре, — погодився Віктор. — Це я вам обіцяю.
Підіймаючись ескалатором із тунелю метро, Віктор згадав свою останню пісню. Вона таки ні про що. Хоча… Життя його дійсно дало тріщину. Зоряна перестала бути його життєвою потребою. Тому, що настало після цього, важко дати визначення. Якась неймовірна порожнеча… Більш як половина життя прожита в химерних мріях. Більш як половина його була покладена на те, щоб здійснити їх. І що ж? Снігова королева Зоряна розтанула, і мрії більше не існує. А без неї мало сказати — некомфортно. Як там — «а без мрії життя нема». А може, йому навпаки пощастило? Скільки людей скніють на світі без неї! Скільки людей сіро живуть і помирають, не спробувавши такої речі, як пристрасть, кохання. Так і з ним би сталося, якби в тому юнацькому мрійному віці не побачив Зоряни.