Ось і розкололося тепер життя його на дві половини, між якими лежала така безодня…
Вона вже була на місці, і Віктор автоматично глянув на годинник, відчуваючи незручність. Ольга в легкому бежевому плащі стояла, спершись на невисоку огорожу, що відокремлювала газон від тротуару і тримала в кишенях руки. Довге розпущене волосся було перекинутим через плече. Побачивши Віктора, який виходив з підземки, вона відштовхнулася від огорожі й пішла назустріч.
— Привіт.
— Привіт. Гарно виглядаєш.
— А я гадала, більше не побачимося. Ти давно в Києві?
— Чотири дні.
«І не об'явився?» — це сказало її обличчя, Віктор помітив.
— І надовго? — це вже мовила вона сама.
— Післязавтра їду.
— Отже, думав — варто чи ні, і все-таки вирішив, що варто.
— Ну, не зовсім… — знітився він. — Просто гадав, що, з одного боку, ти можеш бути ображена на мене, а з іншого… Незручно було відбути тут тиждень і не подзвонити.
— Ні, я не ображена, — сказала Ольга. — За що? Добре, що подзвонив.
Вони сіли в одному з літніх кафе просто неба, які вже встигли порозставляти з першими теплими променями весняного сонця.
— Як ти? — запитав Віктор.
— Так… кручуся. У прямому й переносному розумінні, — вона не витримала й засміялася з власного дотепу.
— І де?
— А де доведеться. Вже три місяці. Організували один театр. Називається «Ренардо». Скільки проіснує — важко сказати, але поки при роботі. Не кордебалет Тараса Леми, звісно, але… Ну, є ще перспектива — подруга обіцяла влаштувати… Вона в одному ліцеї ритміку викладає. До Штатів збирається. Обіцяла мене замість себе. А взагалі, знаєш, невдалий рік. Усе в мене полетіло к чортовій матері. Як пропав Лема — пропала удача. Трупа розлетілася — хто по кабаках, хто ще гірше… Був у мене один шанс — я вже почала зніматися у двох відеокліпах EL Кравчука… Словом, знайшли кращу.
— У них поганий смак, — спокійно промовив Віктор, пригублюючи свій коктейль.
— Гарно це в тебе виходить, — засміялася вона, — оці компліменти… Так, ніби серйозно, зі знанням справи… Ніхто більше так не вміє.
— Я серйозно.
— Ну, дякую. Шкода, звісно. Гарні були кліпи. Не Тарас Лема, звичайно, а все ж таки… Шанс пробитися.
— Нічого, ще буде, — заспокоїв її Віктор.
— Як досі не було, то вже й не буде, — сумно сказала Ольга, водночас доволі хитро глянувши на нього. — Як казав один відомий поет і композитор, «бажаний світ — він не для всіх». Давай ліпше про тебе. Розкажи, як ти.
— Немає що розповідати, — відмахнувся Віктор.
— Так уже й немає… Одна річ мене цікавить. Можна спитати? Не знаю, чи гарно з мого боку…
— Чому ні…
— Скажи, а ти… тобі вдалося?
— Що саме?
— Ну, тоді, коли ти збирався приїхати, а потім… потім несподівано зателефонував, сказав, що… словом, тобі вдалося врятувати свою королеву?
Вона сказала це без найменшого натяку на якийсь сарказм.
— Вдалося, — Віктор відповів так само просто. — Усе вдалося.
— І вона була тобі вдячною? Ти… отримав її прихильність?
— Так.
Тепер Ольга глянула на нього зі справжнім захопленням:
— А я часто думала про це. В тебе наче в романі. Гарному такому, які люблять жінки читати. Виявляється, подібні речі все-таки бувають. Я знала, що в тебе вийде. Ти з тих людей, які живуть за принципом «або все або нічого».
— Еге ж… — криво посміхнувся Віктор, — «переможець отримає все»…
— Точно! — вигукнула вона. — Як у професійному боксі. Іншому наб'ють пику, а він і задоволений, що хоч узяв свої десять відсотків гонорару — також гарні гроші. А ти тільки за таким принципом. І ви тепер разом?
— Ні.
Вона здивовано підняла на нього очі.
— Я зрозуміла, що ти домігся своєї коханої…
— Саме так і було, — погодився він.
— А… що потім?
— Я й сам не знаю, що сталося потім…
— Що, не склалося? Що, вона все-таки не схотіла тебе? Ну скажи, я не розумію… Я ж просто як друга питаю.
— Я й сам не розумію, — сказав він, дістаючи цигарку. — Вона виявилася не тим, на що я сподівався. Словом, напевно, просто я уявляв її інакшою і…
— І що?..
— І нічого. Я більше нічого від неї не хочу.
— Як це… І ти так просто про це говориш? — Здивування Ольги виглядало природно. — Ти прожив заради неї півжиття наче в монастирі, а тепер… Хіба так буває?