— І що… демонструватимете його… — Віктор не міг підшукати підходящий вислів.
— Аякже. Хотів би я побачити когось бодай одного, хто відмовився б подивитися на Віктора Ждана власною персоною. Момент підходящий — ґвалт по зникненню Леми ще не вщух.
— Вщухне одразу, — пообіцяв Віктор.
— Будеш «тата вчити»? — удавано розсердився Войтович. — Я розумію, що ти хочеш свою скромність продемонструвати — це у твоєму стилі. Але зараз ми працюємо, тож відкиньмо умовності. Заспівай своє. А звук, аранжування — усе зліпиться, як належить. А від тебе мені потрібно виключно образ. Отой образ тебе самого, яким ти є. Повір, це те, що треба. Тож не пнися. Усе буде гаразд — з усіма так працюю. А голос у тебе цілком нормальний — усі це скажуть, хто чує зараз. Не Басков, звичайно, але цього й не вимагається. Баскових ми тут не пишемо. А для того, щоб запхати його до комп'ютера, — він підходить, це головне.
— Гм… ви справді гадаєте, щось вийде? — не міг повірити в серйозність його задумів Віктор.
— Щось — нас не влаштовує, — відрубав Войтович. — «Щось» — ми вже маємо, вуха в'януть. Вийде дуже добре.
Вони працювали довго, випробовуючи різні варіанти — ця «вузька» компанія, чисельність якої сягала за десяток. І проте, коло справді здавалося вузьким. Ці люди захоплено робили справу, яка їх не просто годувала — яка дійсно була для них важливою. Вони пили каву, курили, сперечалися, і Віктор помітив, як поступово зник бар’єр, який існував спершу між ним і цими незнайомими людьми. Його вже без комплексів запитували про те, що їх цікавило, пояснювали речі, яких не знав і не розумів він сам.
Упродовж дня Войтович кілька разів зникав, і робота продовжувалася без нього. У студії на місце Віктора сідали інші й також виконували пісні — хто під гітару, хто під уже змонтований раніше супровід. Віктору довелося співати ще кілька пісень, які були створені ще тоді, але через відомі обставини так і не встигли знайти свого виконавця — незабутнього Тараса Лему.
Надвечір з'явився Войтович. Він скинув піджак, сорочку і, залишаючись у доволі оригінальній футболці, прилаштувався поруч із Віктором на цій бутафорській «кухні». «А може, щось путьове вийде?» І вони співали вдвох. А потім, коли команда підкріплялася «чим Бог послав», Войтович продивлявся і прослуховував інші записи, зроблені за день. Здавалося, він залишився задоволений. І коли Саша, головний технік, клацаючи кнопками, проганяв зроблену за день продукцію, метр несподівано вигукнув:
— Стоп! Ану…
Потрібне місце повернули. Це була одна з пісень Віктора, ще з «тих». Ні, не Зоряниних, адже була написана в той період, коли доля вже забрала її назавжди й коли йому було неймовірно тяжко.
лунав приспів.
Обличчя метра виглядало вкрай зацікавленим, і всі збіглися до екрана, дивлячись на дійсно замученого, якщо не всім життям, то цим днем — безперечно, чоловіка у смугастій десантній майці з леопардом на м’язистому плечі, яке, здавалося б, усе могло подужати.
— Свічку на стіл — і то негайно… — закомандував Войтович, — таку… ну, ви зрозуміли яку… Без підсвічника, на тарілку!
Він уже бачив, цей невгамовний Войтович, як усе виглядатиме в кліпі. Чоловік, від якого завтра буде в захваті аудиторія набагато більша, аніж сьогоднішня, сидітиме трохи інакше, розвернути б його, але хижак нехай залишається в кадрі. І нехай оці рядки так і співає — тихо, речитативом. А от приспів…
— Оце гарно… Так, ще нам трьох коханок у студію… — бурмотів Войтович. — Ну, це ми знайдемо… А може, не трьох…
Метр виглядав просто щасливим і мало не потирав руки. Народ допивав каву, а вони вийшли на повітря перекурити.
— Повір мені, Вітю, це буде гарно, — мовив Войтович. — Віриш?