Йому просто набридло. Відійшовши на кілька кроків, чоловік із татуюванням присів на вигріту сонцем високу бровку, за якою починалася трава. З динаміків почулася музика. Потужні акорди лунали над подвір’ям митниці, дивуючи невеличку чергу з кількох машин, що без особливих проблем одна за одною проходили звичайну процедуру.
Це був «Амстердам» Тараса Леми, від якого зараз божеволіло півкраїни. Пісня наче навмисне опинилася на цьому відрізку плівки й була тепер якнайдоречнішою. Сам Віктор, щоправда, повертався зараз не з Амстердама. Проте, якщо вдасться переїхати митницю, перед ним, як і перед героєм пісні, простягатиметься країна…
Віктор бував на «живому» концерті співака й тепер, як і завжди, коли слухав пісню, та картина одразу поставала перед очима. Публіка ревіла, спалюючи під темним київським небом бенгальські вогні та свічки. Здавалося, не лише Майдан — весь Київ впадав у божевільний екстаз від голосу Тараса Леми.
Віктор нарешті запалив цигарку й заплющив очі. Відбувалося щось дивне. На митниці, де все «схоплено», де його знає кожен собака, де ніколи нічого… Звідки взявся цей вусатий хрін? Чого вони домагаються? Куди поділися знайомі хлопці?
І найголовніше… А якщо усе-таки знайдуть? Що тоді?
Тоді він, звісно, не потрапить у цю саму країну. Принаймні зараз і за кермом цієї машини. Він глибоко затягся, відганяючи такі думки й намагаючись вслухатися у слова пісні, яку і так, звісно, знав напам’ять. А Тарас Лема, як завжди, викладався на повну.
Ось вона, зневага. Починається, коли ще не перетнув кордону. Бруд почнеться вже там. Він буде скрізь і особливо кидатиметься в очі, як і належить, при поверненні «звідти», де його набагато менше. Тому, хто не буває за кордоном, легше до нього звикнути й не замислюватися над його існуванням.
Про неї ж краще було не згадувати взагалі.
— Так ось, — вів своє Саня, — викликає Брежнєв Косигіна й каже: «Я тут ніяк не можу розгадати кросворд. Усе вгадав, лишився тільки російський полководець із семи букв з одним оком…».
Хлопці слухали з інтересом, оскільки політичні анекдоти були найцікавішими. Кожен знав, що їх розповідати не можна. Проте розповідали всі. І поки що нікому нічого за це не було. Зате сміху…
Уроки закінчилися, й останні учні виходили зі шкільних дверей купками та поодинці. Ну, коли вже?
Санькове базікання більше не сприймалося, хоч і досі влітало в одне вухо, а вилітало з другого. Вона вийшла, як завжди, з подружкою, тією самою. Так удвох і попрямували дівчата стежкою, розкидаючи ногами жовте опале листя. Той самий легенький плащ, який їй дуже личив, оскільки не приховував усього того, від чого починала йти обертом голова і якийсь незрозумілий жар розливався по вухах та обличчю. Він навіть одразу переставав нормально бачити. Усе наче пливло. Це була…
— А Брежнєв тоді бере виделку і хрясь просто в око Устинову, і каже їм: «Ну гаразд, напишемо — „Устинов“».
Хлопці реготали, аж за животи хапалися — Саня був мастак розповідати анекдоти. Не сміявся лише Вітьок.
— А ти чого не смієшся? — запитав Андрій.
— Рижий почуття гумору втратив, хімічка йому як дала чортів, то він тепер два дні буде не при собі.
— А може, він агент КДБ? — пожартував Джузепа. Прізвисько «вчепилося» до Вітькового товариша за часів повального захоплення «італійською хвилею».
— Точно, Рижий — агент КДБ. Га, Рижий?
Його рідко хто називав — Вітьок, переважно — Рижий, хоча «рижим» він якраз і не був. Звичайне біляве волосся. Дорослі навіть казали, що гарне. Проте обличчя його й щоки були вкриті ледь помітним ластовинням. Але й це ще була не біда. Біда починалася на плечах та спині й переповзала на шию — тут ластовиння було просто жахливим, по-справжньому рудим. Вітьок не був у класі чимось на зразок посміховиська, але через сором'язливу вдачу й тендітну худорляву статуру часто потерпав від хлоп’ячих кпинів, і тоді кляте ластовиння лише додавало неприємностей.
Він не пам'ятав точно, коли «захворів на це божевілля», але розумів, що серйозно й на все життя. Хоча, хіба хтось із хлопців, закохавшись уперше, вважав інакше? А чим іще, окрім божевілля, можна вважати почуття до цієї… Для нього вона була більше, ніж королева. Вітьок навіть не знав, як її звати. Якби хоч трохи наблизитися й побути якийсь час поруч, можна було би почути її ім'я з вуст подружки, але… Йому завжди здавалося, що дівчата підозріло озиратимуться, почувши звук його серця, яке починало гупати так, що ставало страшно. Уже кілька місяців на шкоду футболу й урокам він займався йогою — самотужки, намагаючись опанувати мистецтво самовладання із затертої бібліотечної книжки. Аби навчити серце працювати хоч трохи тихіше…