Хоча цієї миті Вітя відчув і дещо інше. Наявність звичайного людського імені, навіть такого, та прізвища відтепер наче опускала її в певному розумінні на землю, робила подібною до всіх інших жінок і бодай якоюсь мірою наближала його самого до неї.
Бодай якоюсь мірою.
II
— Є! — несподівано сказав вусатий. — Ось ти й приїхав, хлопче…
Він майже лежав грудьми на порозі розчинених задніх дверцят, залізши рукою під переднє пасажирське сидіння.
— Ось і доїхав ти… Скільки встиг переправити… Були б і цього не знайшли…
Віктор підвівся з бровки й підійшов до машини. З'явилося ще кілька працівників митниці.
— Я ж казав… — бурмотів вусатий, — я зразу бачив, що він не чистий. Відкручуйте сидіння, бігом. Рветься, с-сучка, не можу витягти. Сьогодні ж позастрелювати ваших псів — гріш їм ціна…
Він підвівся і красномовно підніс до носа три пальці власної руки, на яких був білий порошок.
— Під сидінням, під пружинами, — сказав він. — Чого мовчиш? Я ж казав, що знайдемо. Ти що, гадаєш, як швендяєш туди-назад і ніхто тебе не чіпає, то можна й наркоту возити?
Він понюхав пальці і, взявши на язик, почав куштувати з зосередженим обличчям.
— Я ніколи й нічого не ховав під сидіння, — сказав Віктор. — Якщо там щось є, то я навіть не знав. Кажу ще раз — машину придбав у Тужирі…
— Тьху, гидота… — митник сплюнув на асфальт. — Довго ви ще?
Слюсар витяг з кабіни відкручене сидіння й перекинув догори цапки. Знизу під пружини був підіпханий клапоть поліетилену, в якому справді виднілися залишки чогось схожого на порошок білого кольору. Висмикнувши його з-під пружин, вусатий ще раз спробував на смак і простягнув молодшому колезі:
— На, дай про всяк випадок до лабораторії…
— Чому про всяк випадок? — не зрозумів той.
— Борошно, — недбало кинув вусатий. — На оладки, однак, не вистачить, мало. Пощастило тобі, Вікторе Васильовичу…
— Можна мені в туалет? — запитав той, наче й не було ніякого кулька. — Третю годину маринуєте.
— Ну, давай… Тільки щоб не казав потім, що ми тобі щось підклали.
З Валерієм, іншим митником, який працював на сусідньому майданчику, Віктор зіткнувся в коридорі. Той лише кивнув, наче й не бачив, що його «трусять» поруч.
— Хвилинку… — озирнувшись, зупинив його Віктор. — Що тут відбувається? Можеш пояснити? Я взагалі не врублюся…
Той лише знизав плечима і кинув через плече:
— А біс його знає… Приїхав і чудить…
— Стій! Валеро, скажи, він може щось підкинути?
— Ти що, дурний? — той покрутив пальцем. — Повимахується, й поїдеш.
— Валеро, може…
— Я сам по вуха… — замахав руками той. — Сьогодні день такий — не прогребу. Та не бійся ти…
Машину вже почали приводити до ладу. Сидіння стояло на місці, й майстри поступово ладнали на свої місця елементи обшивки. Магнітолу винесли з приміщення митниці, і Тарас Лема знову дав звуку так, що було чути й угорцям. Щоправда, ненадовго — це була лише перевірка.
— Ну що, — сказав вусатий. — Прошу до наших апартаментів. Огляд машини, будемо вважати, закінчено.
— А навіщо до вас? — не зрозумів Віктор.
— На особистий огляд, — пояснив той.
— А де в мене може щось бути заховано? — він красномовно потрусив тонкими штаньми з однією кишенею.
— О-о! — зрадів митник. — Скажи краще, де не може! Шановний Вікторе Васильовичу, і в трусах ховають, і ще глибше. У людському тілі купа дірок, називаються вони природними отворами. У жінок їх на одну більше, в чоловіків, відповідно, менше, проте вони для цього придатні. І в них, уявіть собі, ховають що завгодно. І є в нас відповідна служба, медична, щоб протидіяти цьому. Зараз стоматолога запросимо, проктолога…
— Я хочу знати, — сказав Віктор, — чому мене так трусять. Ви зобов'язані це пояснити. У вас є якісь конкретні підозри?
— Аякже! — ще більше зрадів митник. — Є! Поступив сигнал, що сьогодні провозитимуть партію наркотиків. Ось ми й пильнуємо.
— Та їх уже провезли, — сказав Віктор. — Ви що, не помітили? Переді мною дві машини було. Там і провезли. Ви ж їх не оглядали.
— Е, ні… — помахав пальцем той. — Там не було, повір мені. У мене залізний нюх на такі речі. А щодо огляду проктолога, то ви можете це оскаржити. Маєте право. Прошу вас!
Не кажучи ні слова, Віктор скинув майку, штани і кинув на стіл. Одразу ж другий митник почав їх перемацувати.
— Красень, — зауважив вусатий. — А це що — ВДВ? — він вказав пальцем на татуювання на плечі. — Де служив?
— Це наклейка, — відповів Віктор. — Знаєте, діти такі у школі роблять. Всякі бувають. Просто клеїться на шкіру. А під нею антикварна ікона ховається. А під іконою — півкіло наркоти.