— Лікар.
— Чорнопикий, — відповів Річардс.
— Статевий член.
— Лом.
— Червоний.
— Чорний.
— Срібний.
— Кинджал.
— Рушниця.
— Убивство.
— Вигравати.
— Гроші.
— Секс.
— Тести.
— Креслити.
— Викреслити…
Лікар називав слова, поки їх набралося понад п’ятдесят, тоді зупинив секундомір і кинув ручку на стіл.
— Добре, — сказав він. Потім схрестив руки на грудях і подивився на Річардса вже без посміху: — А тепер останнє запитання, Бене. Не скажу, що я сам розпізнаю брехню на слух, але оця машина, до якої вас підключили, чітко покаже, правду ви кажете чи ні. Отже, чи пов’язане ваше рішення взяти участь у розважальних телепрограмах з наміром покінчити життя самогубством?
— Ні.
— Чому ж ви сюди прийшли?
— В мене хвора дитина. Потрібні медикаменти й стаціонарне лікування.
Ручка черкнула по аркуші.
— Інші причини є?
Річардс хотів був сказати «ні» (яке їхнє діло!), та потім вирішив нічого не приховувати. Може, тому, що цей лікар нагадав йому майже забутого бридкого хлопця з його дитинства. А може, лише тому, що колись треба було про це сказати, зібрати думки й надати їм певної форми, як це буває, коли людина змушує себе висловити свої невиразні почуття.
— Я довго не мав роботи. Хочу знову працювати, навіть якби довелося грати роль простачка в нечесній грі. Хочу працювати, щоб утримувати сім’ю. Я гордий… А ви гордий, лікарю?
— Гордощі — ознака падіння, — відповів лікар і клацнув ручкою, ховаючи стрижень. — Якщо ви не маєте чого додати, містере Річардс… — Він назвав співрозмовника на прізвище й підвівся. Все це означало, що співбесіду закінчено, незалежно від того, чи має Річардс щось додати, чи ні.
— Не маю.
— Тоді вам у ті двері, праворуч. Бажаю успіху.
— Та певне, — відповів Річардс.
90 проти 100…
З тих, із ким Річардс починав свій останній тест, лишилося чотири чоловіка. Кімната, де вони тепер мали чекати, була значно менша. Нарешті, о пів на п’яту, зайшли останні претенденти, на Ю. та Я. Черговий обійшов усіх з тацею геть позбавлених смаку сандвічів. Річардс узяв два і тепер жував, слухаючи чоловіка на прізвище Реттменманд, що неугавно частував товариство сороміцькими анекдотами.
Згодом їх підняли ліфтом на п’ятий поверх. Тут до їхніх послуг була простора кімната, туалет і загальна спальня з рядами ліжок. їх також поінформували, що о сьомій годині в кафетерії даватимуть гарячі страви.
Річардс посидів трохи, потім устав і підійшов до полісмена, що охороняв двері, в які вони щойно увійшли.
— Скажи, друже, де тут є телефон? — Він не сподівався, що їм дозволять дзвонити у місто, проте полісмен показав великим пальцем на коридор.
Річардс прочинив двері й виглянув. Справді, онде він — телефон-автомат.
Річардс озирнувся на полісмена.
— Слухай, позич п’ятдесят центів на телефон. Я тобі…
— Відчепись.
Річардс стримався, щоб не відповісти грубістю на грубість.
— Я хочу подзвонити дружині. Вдома дитина хвора. Бога ради, постав себе на моє місце.
Полісмен засміявся. То був короткий, уривчастий, огидний сміх. — Усі ви однакові. На кожен день року — жалісна казочка про запас. Готові кольорові об’ємні фільми на Різдво та на День матері.
— Ти, вилупку… — почав Річардс, і щось у його очах і в тому, як він повів плечима, раптом змусило полісмена відвести погляд. — Хіба ти сам не одружений? Хіба ніколи не знав скрути, не просив позичити, навіть коли просити було однаково, що шматок лайна з’їсти?
Полісмен раптом застромив руку в кишеню куртки й дістав жменю пластикових монет. Він тицьнув Річардсові дві монети по двадцять п’ять нових центів, запхав решту назад у кишеню й схопив його за комбінезон.
— Якщо ти пришлеш сюди ще когось, сподіваючись на щедрість Чарлі Грейді, я тобі, сучому синові, голову розчереплю!
— Дякую за гроші, — спокійно мовив Річардс.
Чарлі Грейді засміявся й пропустив його. Річардс вийшов у коридор, зняв трубку й укинув у телефон обидві монети. Вони глухо стукнули, але апарат мовчав. Господи, все марно! Лише по хвилі почувся гудок. Річардс повільно набрав номер телефону в коридорі на п’ятому поверсі, сподіваючись, що йому відповість не та стара паскуда Дженнер. Бо як тільки вона впізнає його, то відразу закричить, що він набрав не той номер.
Зумер прогудів шість разів, потім обізвався незнайомий жіночий голос:
— Алло?
— Я хотів би поговорити з Шійлою Річардс із п’ятої квартири.
— Здається, вона кудись вийшла, — повідомив голос, у якому вчувалися скрадливі нотки. — Я бачила, як вона прогулюється по вулиці. Сподіваюсь, ви здогадалися, про що йдеться. У них захворіла дитина. А чоловіченько і цента не годен заробити.