— Ура, — обізвався той самий кислий голос позаду.
— Невдовзі вам роздадуть назви програм, у яких ви братимете участь, і номери кімнат на сьомому поверсі, де вас поселять. Керівники програм уточнять, що від кожного з вас вимагається. А я хочу ще раз привітати всіх і сказати, що ви — мужні, винахідливі люди, які відмовились від допомоги з безробіття, аби скористатися можливістю показати себе справжніми чоловіками й навіть, на мою думку, героями нашого часу.
— Бредня, — зауважив кислий голос.
— Крім того, я бажаю вам успіху від імені усієї Мережі. — Артур Бернс зухвало пирхнув і задоволено потер руки. — Вам, звісно, кортить дізнатися, що кому випало, тож не докучатиму вам більше своєю балаканиною.
В ту ж мить розчахнулися бічні двері, і до залу ввійшло з десяток асистентів у червоних куртках. Вони почали викликати прізвища й роздавати білі конверти, які незабаром, наче конфетті, усіяли підлогу. Люди роздивлялися пластикові картки, обмінювались враженнями. Хтось глухо застогнав, хтось радісно скрикнув, хтось розчаровано присвиснув. З висоти свого подіума Артур Бернс споглядав цю сцену з усмішкою благодійника на вустах.
— «Вам не жарко?» І треба ж, щоб мені таке попалось! Господи, я жару терпіти не можу.
— Та ця передача й мідяка не варта — іде одразу після мультиків…
— «Колесо»! Оце маєш… Не думав, що в мене так кепсько із серцем…
— Мав надію потрапити в цю передачу, але щоб так і вийшло…
— Гей, Джейку, ти бачив коли-небудь «Верхи на крокодилах»? Я думав…
— От уже не сподівався…
— Навряд чи ти зможеш…
— Кляті мерзотники…
— «Мерщій до зброї» — та це ж…
— Бенджамін Річардс! Бен Річардс!
— Тут я!
Йому дали білий конверт. Річардс розірвав його й тремкими пальцями лише за другим разом дістав звідти пластикову картку. Насупившись, якусь хвилю спантеличено дивився на неї. Замість назви програми там було надруковано: «Ліфт № 6».
Він засунув картку в нагрудну кишеню разом із своєю перепусткою і вийшов із залу. П’ять ліфтів у кінці коридора працювали безупинно, піднімаючи на сьомий поверх тих, що мали брати участь у передачах наступного тижня. Біля шостого ліфта вже стояло четверо, серед них і власник кислого голосу.
— Що це означає? — спитав Річардс. — Нас забракували?
Власникові кислого голосу, досить пристойному на вигляд молодикові, було років двадцять п’ять. Одна рука в нього усохла, мабуть, від поліомієліту, що поширився 2005 року, особливо в Південному районі.
— Аби ж то, — сказав він і засміявся безбарвним голосом. — Я так думаю, що нам дісталися програми, де можна заробити великі гроші. Там не обходиться серцевим нападом, втраченим оком чи ампутацією однієї або й обох рук. Там закінчують смертю. Зате нас показуватимуть у найкращий час, друже.
Невдовзі до них приєднався шостий учасник — симпатичний хлопчина, який здивовано кліпав на все, що бачив.
— Привіт, юначе, — обізвався до нього власник кислого голосу.
Об одинадцятій, коли біля решти ліфтів уже нікого не було, двері шостого ліфта нарешті розчахнулися. У куленепробивній будці знову сидів полісмен.
— Ось бачиш? — сказав власник кислого голосу. — Ми — небезпечні типи. Вороги суспільства. Тому нас треба порішити. — Він скорчив страхітливу гангстерську міну й зробив вигляд, ніби поливає з автомата куленепробивну будку, в якій сидів полісмен. Той дерев’яно витріщився на нього.
88 проти 100…
Приймальня на восьмому поверсі була дуже маленька, вся у плюші, дуже інтимна й дуже затишна.
Не встигли вони піднятися ліфтом, як троє полісменів вихопили трьох із них і квапливо кудись повели коридором по плюшевій доріжці. А Річардса, власника кислого голосу й хлопчину, що ввесь час кліпав очима, привели сюди, до цієї кімнати.
У приймальні їх зустріла усмішкою секретарка. Вона нагадувала котрусь із давніх телевізійних секс-зірок (Ліз Келлі? Грейс Тейлор?), яких Річардс бачив на екрані ще в дитинстві. Секретарка сиділа за письмовим столом у ніші, оточена такою кількістю рослин у вазонах, що здавалося, ніби вона виглядає з окопу десь в охопленому війною Еквадорі.
— Містере Янскі, — промовила секретарка, сліпуче всміхаючись, — заходьте.
Хлопчина, що весь час кліпав очима, ввійшов до святая святих. Річардс і чоловік з кислим голосом, Джіммі Лафлін, завели стриману розмову. Річардс дізнався, що Лафлін живе всього за три квартали від нього, на Док-стріт. До минулого року працював неповний робочий день підсобником у фірмі «Дженерал атомікс», а потім його звільнили за участь у сидячому страйку проти застосування захисних щитів, які пропускали радіацію.