Коли моя ніжна шкіра стала досить пружною і вже не боялася простирадл, до мене почало приходити більше відвідувачів. Морфлій відчиняв двері не тільки живим, але й мертвим. Геймітч, жовтий і зажурений. Цинна з новою весільною сукнею в руках. Деллі з розмовами про те, що всі люди чудові. Батько, який заспівав усі чотири куплети «Дерева страстей» і нагадав, що мамі (котра, звільняючись після чергування, постійно спала на кріслі поруч із моїм ліжком) не обов’язково про це знати.
Прокинувшись одного дня, я збагнула, що більше мені не дозволять жити у країні снів і марень. Доведеться їсти через рот. Рухати тілом самотужки. Самій ходити у ванну... Не уникла я й короткої зустрічі з президентом Коїн.
— Не хвилюйся, — мовила вона. — Я притримала його для тебе.
Лікарі губилися в здогадках, чому я втратила здатність говорити. Мені зробили безліч аналізів, але голосові зв’язки пошкоджені не були, і ніхто не міг зрозуміти, що зі мною не так. Зрештою головний лікар на ім’я Аврелій дійшов висновку, що я просто відмовляюся розмовляти, отже, причина ховається у моїй психіці. Він вважав, що моя німота є наслідком важкої психічної травми. І хоча в лікарні були тисячі різноманітних препаратів, він наказав просто мене облишити. Я ні про що не запитувала, однак люди все одно завалювали мене інформацією. Про війну: Капітолій упав того дня, коли вибухнули парашути, тепер Панемом керує президент Коїн, залишається придушити всього декілька загонів миротворців. Про президента Снігоу: зараз він у в’язниці, очікує на суд і страту. Про мій загін: Кресида з Полідевком вирушили в тур по округах, щоб зафільмувати, якої шкоди завдала війна. Гейл, який при спробі втечі отримав дві кулі, зараз в Окрузі 2 розправляється з останніми миротворцями. Піта досі в опіковому відділенні: він також дістався Столичного кільця. Про сім’ю: мати переживає горе, з головою поринувши в роботу.
Мені не було чим зайнятися, тому горе поїдало мене зсередини. Не давало мені зламатися тільки те, що Коїн дотримала слова. Я вб’ю президента Снігоу. Коли це станеться, не залишиться нічого.
Зрештою мене виписали з лікарні й разом із мамою оселили в одній із кімнат особняка президента. Мама там майже не бувала, вона їла та спала в лікарні. Вся відповідальність за мене впала на Геймітча, він піклувався про мене, стежив, щоб я вчасно їла та приймала ліки. А це було завдання не з легких. Я поводилася точно так само, як в Окрузі 13: безцільно блукала резиденцією. Заходила у спальні й кабінети, бальні зали й ванні кімнати. Шукала дивні схованки. Наприклад, сиділа в шафі з хутром. Або в шафці в бібліотеці. Або в старій ванні у кімнаті зі списаними меблями. Мої схованки були похмурі й тихі, і їх було важко знайти. Я скручувалася калачиком, щоб стати меншою, щоб узагалі зникнути. Закутавшись у тишу, я просто сиділа й термосила браслет із позначкою «Психічно неврівноважена».
«Мене звати Катніс Евердін. Мені сімнадцять років. Мій дім — Округ 12. Округу 12 більше не існує. Я — Переспівниця. Це я повалила Капітолій. Президент Снігоу ненавидить мене. Він убив мою сестру. Тепер я вб’ю його. І тоді Голодні ігри закінчаться...»
Час від часу я опинялася в своїй кімнаті, не певна, хто або що привело мене туди: чи то необхідність уколоти дозу морфлію, чи то Геймітч. Я слухняно їла, приймала ліки, а ще доводилося митись. Я не боялася води — радше лякалася віддзеркалення свого оголеного тіла, покраяного шрамами, спотвореного вогнем. Трансплантована шкіра була гладенька, ніжно-рожева — як дитяча. Моя власна попечена, але залікована шкіра була червона, гаряча, мовби розплавлена. Неушкоджені ділянки були бліді, аж білі. Я мала вигляд дивацької ковдри з різних клаптиків шкіри. Де-не-де волосся моє повністю згоріло, а те, що не згоріло, було нерівно обстрижене. Катніс Евердін, дівчина у вогні... Мені було байдуже, от тільки одного погляду в дзеркало було достатньо, щоб викликати спогади про біль. Звідки він узявся. І що сталося перед тим, як цей біль народився. Моя маленька сестричка перетворилася на факел.
Коли я заплющувала очі, ставало ще гірше. У темряві вогонь горить яскравіше.
Час від часу мене навідував лікар Аврелій. Він мені подобався, бо ніколи не бовкав дурниць: наприклад, ніколи не казав, що я в цілковитій безпеці, або що, можливо, зараз це здається неймовірним, але одного дня знову буду щаслива, або що тепер у Панемі буде набагато краще. Він просто запитував, чи хочу я побалакати, а коли я мовчала, засинав у кріслі. Власне, я вважаю, що всі його візити мали один мотив — йому хотілося подрімати. І це влаштовувало нас обох.
Час спливав, хоча я й не орієнтувалася, скільки годин чи хвилин минуло. Президента Снігоу судили, визнали винним і винесли йому смертний вирок. Про це мені розповів Геймітч, а ще я підслухала розмову охоронців у коридорі. У мою кімнату принесли костюм Переспівниці. На ліжко поклали і лук, але не було стріл. Чи то вони згоріли, чи то мені ще не дозволялося носити зброю. На мить я замислилася, чи не слід якось приготуватися до цієї визначної події, та нічого не спало на думку.