Додому? Про що це він? У мене більше немає дому. Та навіть якби мені й дозволили вийти звідси, я була заслабка, щоб рухатися. У кімнату увійшли якісь незнайомці. Вони напоїли й нагодували мене. Викупали й одягнули. А тоді один із них відніс мене на руках, немов ганчір’яну ляльку, на дах, заніс у вертоліт і пристебнув до крісла. Геймітч і Плутарх сіли навпроти. За кілька секунд ми злетіли в повітря.
Я ще ніколи не бачила Плутарха в такому піднесеному гуморі. Він просто світився.
— Мабуть, у тебе мільйон запитань!
Оскільки я нічого не відповіла, він сам продовжив торохтіти.
Коли я вбила Коїн, у натовпі прокотилося сум’яття. Щойно галас стих, виявили тіло президента Снігоу, досі прив’язане до стовпа. Важко сказати, чому він помер — задихнувся від кашлю чи його затовк натовп. Та хіба це має значення? Всім байдуже. Негайно оголосили вибори, і президентом обрали Пейлор. Плутарха призначили помічником президента з питань зв’язку, а це означало, що тепер він вирішуватиме, що і коли транслювати по телебаченню. Першим великим телевізійним проектом був мій суд, на якому Плутарх виступав свідком. Від захисту, певна річ. Однак, мабуть, найбільше я повинна дякувати лікарю Аврелію, який виставив мене абсолютно безнадійною контуженою божевільною. За умовами мого звільнення я й надалі перебуватиму під його наглядом — по телефону, оскільки він нізащо не погодиться переїхати у таке Богом забуте місце, як Округ 12, а саме туди мене запроторили. Справа в тому, що ніхто гадки не мав, що робити зі мною тепер, коли війна закінчилася, хоча якщо спалахне нова війна, Плутарх обов’язково знайде в ній роль і для мене. Тут Плутарх голосно розсміявся. Здається, його ніколи не хвилювало те, що ніхто не цінує його жартів.
— Готуєтеся до нової війни, Плутарху? — запитала я.
— О ні, не зараз. Поки що ми перебуваємо в стані солодкого сп’яніння, коли всі без винятку погоджуються, що недавно пережиті жахи не повинні повторитися, — мовив він. — Та колективна думка, як правило, швидко міняється. Ми — мінливі безмозкі створіння з поганою пам’яттю й нездоланним потягом до саморуйнації. Однак хто знає? Може, на цьому все закінчиться, Катніс.
— Що? — запитала я.
— Наша ера. Можливо, саме зараз ми стаємо свідками еволюції людської раси. Подумай про це.
А тоді він запитав мене, чи не хочу я взяти участь у новій пісенній програмі, яка стартує за кілька тижнів. Людям не завадить трохи розважитися. Плутарх пришле до мене знімальну групу.
Дорогою ми заскочили в Округ 3, щоб висадити Плутарха: він мав зустрітися з Біпером, щоб обговорити інноваційні технології відеотрансляцій. На прощання він сказав:
— Не зникай.
Коли ми знову піднялися високо в небо й опинилися поміж хмар, я поглянула на Геймітча.
— А чому повертаєтеся в Округ 12 ви?
— Здається, для мене в Капітолії також не знайшлося місця, — мовив він.
Спочатку я ні про що не замислилася. Але згодом до мене почали підкрадатися сумніви. Геймітч нікого не вбив. І міг би оселитися будь-де. Якщо він повертається в Округ 12, то тільки з однієї причини: йому наказали.
— Ви маєте наглядати за мною, так? Як ментор?
Він знизав плечима. І тільки тоді я усвідомила, що це означає.
— Отже, мама додому не повернеться.
— Ні, — підтвердив Геймітч. З цими словами він витягнув із кишені листа й подав мені. Я оглянула охайний конверт, делікатний почерк. — Вона допомагає облаштувати лікарню в Окрузі 4. Просила, щоб ти їй зателефонувала, тільки-но дістанешся додому.
Я торкнулася пальцем ідеального завитка на одній із букв.
— Ти знаєш, чому вона не може повернутися додому.
Так, я знала чому. Бо там батько, і Прим, і попіл — все це надто болюче для неї. А для мене, вочевидь, ні.
— Хочеш знати, хто ще не повернеться?
— Ні, — мовила я. — Нехай це буде сюрпризом.
Як взірцевий ментор, Геймітч змусив мене з’їсти бутерброд, а тоді решту шляху прикидався, наче повірив у те, що я сплю. Він знайшов собі заняття — блукав вертольотом, шукаючи пляшки зі спиртним, і запихав у торбу. Коли ми приземлилися на галявині в Поселенні Переможців, була вже ніч. У половині будинків світилося світло, в тому числі у мене і в Геймітча. А у Піти ні. У мене на кухні хтось розпалив вогонь. Сівши у крісло-гойдалку перед коминком, я вертіла в руках мамин лист.
— Ну що, побачимося завтра, — мовив Геймітч.
Коли торохкотіння пляшок у його торбі стихло вдалині, я прошепотіла:
— Сумніваюся.
Я не могла підвестися з крісла. Решта будинку здавалася холодною, порожньою і темною. Замотавшись у стару шаль, я дивилася на полум’я. Мабуть, я задрімала, бо коли розплющила очі, уже був ранок і на кухні поралася Сальна Сей. Вона приготувала мені яєчню і тост і сиділа поруч, поки я не з’їла все до останньої крихти. Ми майже не розмовляли. Її маленька онучка, яка жила у власному світі, витягнула з маминого кошика клубок яскраво-синіх ниток. Сальна Сей звеліла їй покласти все назад, але я дозволила дівчинці залишити нитки собі. В цьому домі більше ніхто не плестиме. По сніданку Сальна Сей помила посуд і пішла, але в обідній час повернулася і знову змусила мене поїсти. Важко сказати, чи вона це робила по-сусідськи, чи отримала завдання від уряду, але навідувалася вона регулярно двічі на день. Куховарила, а я їла. Я міркувала, що мені діяти далі. Зараз мені нічого не перешкоджало жити так, як я хочу. Та я, здається, досі на щось чекала.