Іноді дзвонив телефон, але я не піднімала слухавки. Геймітч ніколи не навідував мене. Може, він передумав і поїхав деінде, хоча ймовірніше, що він валявся вдома п’яний як чіп. До мене не приходив ніхто, за винятком Сальної Сей та її онуки. По кількох місяцях цілковитої самотності навіть вони здавалися мені натовпом.
— Сьогодні надворі відчувається весна. Ти повинна вийти прогулятися, — мовила Сальна Сей. — Сходи на полювання.
Я ще жодного разу не вийшла з дому. Навіть із кухні не виходила, хіба що у туалет, розташований за кілька кроків звідси. Не перевдягалася — так і ходила в тому самому одязі, в якому поїхала з Капітолія. Здебільшого я просто сиділа біля вогню. І дивилася на купу листів, яка назбиралася на коминку.
— У мене навіть немає лука.
— Подивись у вітальні, — сказала вона.
Потому як Сальна Сей пішла, я замислилася над тим, чи варто навідатись у вітальню. За кілька годин я таки наважилася, підвелася з крісла й тихою-тихою ходою — щоб бува не злякати привидів — рушила коридором. У кабінеті, де ми пили чай із президентом Снігоу, лежала коробка. В ній була батькова мисливська куртка, наша родинна книга з рослинами, весільне фото моїх батьків, втулка, яку прислав мені Геймітч, і медальйон, подарований Пітою на арені під час Червоної чверті. Два луки й сагайдак зі стрілами, які вдалося врятувати Гейлові у ніч бомбардування, лежали на столі. Я вдягнула мисливську куртку, а інших речей навіть не торкнулася. Так і заснула просто на канапі у нашій колишній вітальні. Мені наснився жахливий сон, ніби я лежала на дні могили, а всі мертві, яких я знала за життя, один по одному підходили й кидали на мене повну лопату попелу. Зважаючи на кількість людей, сон був довгий, і що глибше мене закопували, то важче мені було дихати. Я силкувалася покликати на допомогу, благала їх зупинитися, але попіл набивався мені в рот і в ніс і я не могла видушити з себе жодного звуку. А лопата все шкребла і шкребла...
Прокинулась я мало не з криком. Крізь фіранки пробивався сірий ранок. Скреготіння лопати не вщухало. Досі напівсонна я вибігла з кімнати, вискочила надвір, завернула за ріг, бо вже була готова сваритися навіть на мертвих. Але, побачивши того, хто там був, я заніміла. Його обличчя розпашіло, а він і далі копав землю під вікном. Поруч стояла тачка, а в ній п’ять прив’ялих кущів.
— Ти повернувся, — мовила я.
— Лікар Аврелій не відпускав мене з Капітолія аж до вчорашнього дня, — мовив Піта. — До речі, він просив передати, що не зможе вічно вдавати, що лікує тебе. Знімай, будь ласка, трубку, коли дзвонить телефон.
Вигляд Піта мав непоганий. Худий і пошрамований від опіків, але очі вже не затуманені й не зболені. Однак, побачивши мене, Піта трохи насупився. Я зробила марну спробу відкинути з очей волосся, але скуйовджена кучма не слухалася. Я почувалася ніяково.
— Що ти робиш?
— Уранці я сходив у ліс і накопав ось це. Для неї, — мовив він. — Подумав, що можна посадити кущі вздовж будинку.
Я подивилася на кущики, на груддя землі, що звисало з їхнього коріння, й мені забракло повітря: на мить здалося, що Піта приніс із лісу троянди. Я мало не накинулася на Піту з лайкою, аж тут утямила, що ніякі це не троянди: це вечірня примула. Квітка, на честь якої назвали мою сестру. Кивнувши Піті на знак згоди, я побігла назад у будинок і замкнула по собі двері. Проте зло було всередині, а не ззовні. Тремтячи від слабкості та тривоги, я майнула сходами нагору. На останній сходинці нога перечепилася, і я гримнулася на підлогу. Я змусила себе підвестися й зайти у свою кімнату. Запах був дуже слабкий, але досі висів у повітрі. Ось вона. У вазі. Біла троянда поміж зів’ялих квітів. Засохла й крихка, однак досі ідеальна; одразу видно, що вирощена в теплицях Снігоу. Схопивши вазу, я помчала на кухню й викинула квіти у тліючий попіл. Спалахнула іскра, язики синього полум’я огорнули троянди і водномить проковтнули їх. Квіти згоріли вщент. Про всяк випадок я ще й вазу розбила, пожбуривши її на підлогу.