Що може бути жахливішим за відчуття, що ти застряв між залізною стіною з одного боку і свинцевим дощем — із другого? Батько завжди казав: «Що може бути легше, як перестріляти рибу в діжці?» Цього разу рибою були ми, а діжкою — вулиця.
— Катніс! — з навушника несподівано пролунав голос Геймітча.
— Що? Що? Я слухаю! — відгукнулась я.
— Слухай мене уважно. Ми не можемо приземлитися, поки не закінчиться бомбардування. Але тебе не повинні помітити за жодних обставин, — мовив Геймітч.
— Виходить, капітолійці не знають, що я тут?
А я-бо, як завжди, вирішила, що виною всьому знову я.
— Здається, ні. Це бомбардування було заплановане заздалегідь, — мовив Геймітч.
Тепер до мене долинув голос Плутарха, як завше, спокійний, проте владний:
— Бачите попереду блакитний склад № З? В його північному куті є бункер. Зможете туди дістатися?
— Постараємося, — мовив Богз. Мабуть, кожен член команди мав навушник, бо всі рушили за нами. Я інстинктивно відшукала поглядом Гейла — переконатися, що він не ушкоджений.
— До наступної хвилі у вас близько сорока п’яти секунд, — докинув Плутарх.
Я стогнала, ступаючи на праву ногу, однак не зупинялася. Зараз не час звертати увагу на такі дрібниці. Та й краще взагалі не дивитися на рану. На щастя, я в черевиках, які зробив для мене Цинна, — в них я легко відривалася від асфальту й бігла набагато швидше. Взула б я ту пару, яку видали мені в Окрузі 13, я б нізащо не вижила. Богз вирвався вперед, але більше мене обігнати не вдалося нікому. Інші охоронці пристосувалися до моєї швидкості й прикривали мене ззаду та з боків. Секунди спливали, у скронях калатало. Ми проминули склад № 2 і тепер бігли вздовж брудної коричневої будівлі. Попереду виднівся вицвілий блакитний фасад. Ще кілька метрів до бункера... Ми вже майже його дісталися, залишилося перетнути одну вулицю — аж тут нас накрила наступна хвиля бомбардування. Я інстинктивно впала на землю й покотилася до блакитної стіни. Тепер своїм тілом мене затулив Гейл. Здавалося, цього разу раз атака тривала значно довше.
Я перекотилася на бік, і наші з Гейлом погляди зустрілися. На якусь мить увесь світ перестав для мене існувати — я бачила тільки його розпашіле обличчя, жилку на скроні, яка сіпалася від ударів пульсу, і вуста, які то розтулялися, то стулялися — Гейл намагався відсапатися.
— Як ти? — запитав він.
— Нормально. Не думаю, що мене помітили, — відповіла я. — Нас же не переслідують.
— Ні, вони ціляться в щось інше, — мовив Гейл.
— Знаю, але там немає нічого, окрім...
Ми водночас утямили, яка у нападників ціль.
— Окрім шпиталю.
За мить Гейл уже стояв на ногах і щосили гукав:
— Винищувачі ціляться у шпиталь!
— Це не ваша проблема, — сказав Плутарх рішуче. — Ховайтеся в бункер.
— Але в окрузі немає військових, тільки поранені! — гукнула я.
— Катніс, — у голосі Геймітча пролунала насторожена нотка. Він зрозумів, до чого йде. — Навіть не думай!..
Я висмикнула навушник, і той безпомічно повис на шнурку. Тут до мене долинув іще один звук, якого раніше я не чула: кулеметна черга з даху брудної коричневої будівлі через дорогу. На землі хтось відстрілювався! Ніхто не встиг мене зупинити — я кинулася до драбини й подерлася нагору. Це я добре вмію.
— Не зупиняйся! — пролунав позаду Гейлів голос. Краєм вуха я почула, як він буцнув когось ногою в обличчя. Якщо то був Богз, Гейлові буде несолодко. Вилізши на дах, я поплазувала по застиглій смолі. Зупинилася на кілька секунд, щоб пропустити Гейла вперед, а тоді ми скочили на ноги й побігли до кулеметів. Біля кожного лежало по кілька повстанців. Біля одного з кулеметів ми пригальмували та присіли поруч із двома солдатами.
— Богз у курсі?
Обернувшись ліворуч, за одним із кулеметів я побачила Пейлор. Вона дивилася на нас глузливо.
— Він знає, де ми, — відповіла я ухильно. А хіба я збрехала?
— Звісно, що знає, — розсміялася Пейлор. — Стріляти вмієте? — з цими словами вона поплескала по дулу кулемета.
— Так. Нас учили в Окрузі 13, — мовив Гейл. — Але я ліпше скористаюся своєю зброєю.
— Так, у нас є луки, — я дістала з-за спини свій — і тільки тоді усвідомила, наскільки декоративний він має вигляд. — Він смертоносніший, ніж може здатися на перший погляд.
— Можу тільки уявити, — мовила Пейлор. — Гаразд. Ми очікуємо щонайменше ще три хвилі. Винищувачам перед новою атакою доведеться розвернутися. Це наш єдиний шанс. Не вистромляйтеся!