Богз провів нас у кімнату, яка дуже нагадувала Ставку. Всі, хто сидів за столом: Коїн, Плутарх, Геймітч, Кресида й інші, — здавалися виснаженими. Хтось домігся, щоб принесли каву, — хоча, я впевнена, тут її розглядали як стимулянт, — і Плутарх обома руками вчепився у горнятко, так ніби боявся, що його от-от можуть відібрати.
Нарада почалася з копита.
— Вам чотирьом доведеться піднятися на поверхню, — мовила президент. — У вас є дві години на те, щоб відзняти матеріал про бомбардування, повідомити, що збройні сили Округу 13 не тільки не знищені, а й мають перевагу. І звісно, показати, що Переспівниця жива. Запитання є?
— Можна і нам кави? — попросив Фіней.
Нам подали дві чашки паруючої кави. Я бридливо втупилась у чорну рідину: ніколи не любила кави, — однак вирішила, що це допоможе мені триматися на ногах. Фіней долив у мою чашку трохи вершків і потягнувся до цукернички.
— Рафінаду? — запитав він своїм награно-спокусливим тоном. Саме так ми познайомилися — Фіней запропонував мені цукровий кубик. Ми стояли з ним в оточенні коней і колісниць, одягнені й розмальовані для виїзду до публіки, — тоді ми ще не були союзниками. В той час я й не підозрювала, яких зусиль вартує йому просто жити. Приємні спогади викликали мимовільну посмішку.
— Ось візьми, так буде смачніше, — мовив він своїм нормальним голосом і вкинув у мою чашку три кубики рафінаду.
Я вирішила, що саме час переодягатися в костюм Переспівниці, й рушила з кімнати, коли раптом зловила сумний погляд Гейла, який він кинув на нас із Фінеєм. Ну що цього разу? Невже він вирішив, що між нами щось відбувається? Може, він бачив, як я йшла до Фінея минулої ночі? Щоб дістатися туди, я мала пройти повз Готорнів. Мабуть, саме це збило його з пантелику. Йому здається, що я проміняла його товариство на Фінеєве. Що ж, байдуже. Мої пальці спухли від мотузки, я мало не засинаю навстоячки, а знімальна група чекає від мене яскравого дійства. Снігоу катує Піту. Зараз мені байдуже, що думає Гейл.
У новій гримерці в Штабі оборони підготовча команда хутенько вбрала мене в костюм Переспівниці, зачесала й наклала на обличчя мінімум макіяжу — ще моя кава не вистигла. За десять хвилин усі вже манівцями рухалися до виходу. Я поволі сьорбала каву; було важко не погодитися з Фінеєм: вершки і цукор таки впливали на її смак. Коли я допила до дна й сьорбнула осад, від насолоди по тілу аж мурашки пробігли.
Здолавши останню драбину, Богз смикнув за важіль, і люк відчинився. В обличчя вдарило свіже повітря. Я пожадливо ковтала його й ковтала, і вперше за увесь час дозволила собі подумати про те, як остогидів мені бункер. Ми рушили в ліс, і мої руки самі потягнулися до листочків. Де-не-де листя вже почало скручуватися.
— Який сьогодні день? — запитала я. Богз відповів, що за кілька днів прийде вересень.
Вересень. А це означає, що Снігоу тримає Піту в своїх лапах уже п’ять, а може, й шість тижнів. Втупившись у листочок у себе на долоні, я раптом затремтіла. І не могла зупинитися. Хапаючи ротом повітря, я в усьому винила каву.
Під ногами почали траплятися уламки заліза. Ми підійшли до першої воронки — метрів тридцять завширшки і не знаю скільки завглибшки. Дуже глибока! Богз сказав, що якби ми розмістилися на десятьох верхніх поверхах, то загинули б до ноги. Обійшовши яму по краю, ми рушили далі.
— Ці десять поверхів можна відбудувати? — запитав Гейл.
— Можна, от тільки не найближчим часом. Бомбування завдало не так багато шкоди — знищено всього кілька запасних генераторів і птахофабрику, — пояснив Богз. — Ми просто їх законсервуємо.
Коли ми ступили на територію, обгороджену парканом, виявилося, що дерев тут більше нема. Земля була просто всіяна воронками. Перед бомбардуванням усього декілька будівель Округу 13 містилися над землею: кілька пунктів безпеки, тренувальна зона і приблизно тридцять сантиметрів верхнього поверху, обшитого металом, — саме тут було віконечко Денді. Звісно, метал не міг захистити навіть від легкої атаки.
— Скільки часу ви виграли завдяки тому, що хлопець нас попередив? — гукнув Геймітч.
— Наша система сповістила би про наближення бомбардувальників приблизно за десять хвилин до їхньої появи, — мовив Богз.
— Але ж він допоміг, так? — запитала я. Не переживу, якщо він скаже «ні».
— Певна річ, — відповів Богз. — Ми встигли евакуювати всіх жителів. У таких випадках важить кожна секунда. А десять хвилин — це сотні врятованих життів.