Ми з берега відкрили вогонь. Я витягала стріли навмання, байдуже які — самозаймисті чи вибухові, й наосліп стріляла в мутантів. Вони ж смертні! Жодна жива істота не виживе з двома дюжинами куль у тілі. Так, вони вмирали, от тільки їх було надто багато: з труби лився цілий потік і, не вагаючись ні секунди, кидався у стічну канаву.
Однак не від їхньої чисельності у мене тремтіли руки.
Всі мутанти страшні. Всі вони створені для того, щоб знищувати. Одні відбирають життя, як мавпи. Інші — розум, як мисливці-вбивці. Однак найжорстокіші, найбридкіші зовні створені для того, щоб залякати жертву. Вовки-мутанти з очима мертвих трибутів. Сойкотуни, які стогнали та плакали голосом Прим. Ящірки, які смерділи трояндами Снігоу і кров’ю своїх жертв. Цей запах перебивав сморід нечистот. Змушував моє серце скажено калатати. Від нього у мене холонула шкіра, а легені мов заморожувало, і я не могла дихнути. Так ніби це Снігоу дихав мені в обличчя, нагадуючи, що смерть близько.
Товариші гукали до мене, але я не могла відповісти. Тоді чиїсь дужі руки підхопили мене саме в ту мить, коли я прострелила голову мутантові, який мало не вкусив мене за ногу. Мене підсадили на драбину, але я мов закам’яніла й не могла поворушити ні рукою, ні ногою. Хтось звелів мені лізти вгору. Я, наче дерев’яна лялька, почала механічно перебирати кінцівками. Рух поволі привів мене до тями. Попереду хтось був. Полідевк. Піта й Кресида були позаду. Ми дісталися платформи. Гайнули до іншої драбини, щаблі якої були мокрі та плісняві. На наступній платформі у мене в голові нарешті прояснилося, і я втямила, що відбувається. Й почала витягувати товаришів з драбини на платформу. Піту. Кресиду. Більше нікого не було.
Що я накоїла? На що я прирекла свій загін? Я вже полізла вниз, та вдарилася черевиком об щось м’яке.
— Лізь! — загарчав Гейл.
І я знову опинилася на платформі, допомагаючи Гейлу видертися нагору та вдивляючись у темряву, чи не зосталося там іще когось.
— Усе, — розвернувши мене до себе обличчям, похитав головою Гейл. Його однострій був подертий, а на шиї зяяла рана.
Знизу долинув людський зойк.
— Хтось іще живий, — вмовляла я.
— Ні, Катніс. Це все, — мовив Гейл. — Там тільки мутанти.
Я не хотіла з цим миритися й посвітила вниз ліхтариком, вмонтованим в автомат Кресиди. Далеко внизу я роздивилася Фінея, який повис на драбині, а три мутанти роздирали його на шматки. Коли один із мутантів відхилив голову назад, щоб зробити останній — смертельний — укус, сталося щось дивне. Я немов перетворилася на Фінея, і перед моїми очами пропливли спогади з його життя. Щогла корабля, срібний парашут, сміх Магс, рожеве небо, змайстрований Біпером тризуб, Енні у весільній сукні, хвилі б’ються об скелі... Кінець.
Вихопивши з-за пояса «Голо», я насилу вимовила: «Ягода, ягода, ягода». А тоді впустила його вниз. Притиснулася до стіни разом з іншими, і в цю мить із каналізації на платформу посипалися уламки каміння, рештки мутантів і шматки людської плоті.
Щось клацнуло — Полідевк зачинив люк у каналізацію. Полідевк, Гейл, Кресида, Піта і я. Більше нікого не лишилося. Можливо, пізніше до мене повернуться людські емоції, але зараз мною керував тільки тваринний інстинкт — урятувати живих.
— Зупинятися не можна.
Хтось дістав бинт, і ми перев’язали Гейлові шию. Допомогли йому підвестися на ноги. Тільки одна постать не зрушила з місця — так і стояла, мов прикута до стіни.
— Піто, — мовила я. Але він нічого не відповів. Заціпенів? Я підповзла до нього, прибрала від обличчя руки в кайданках. — Піто!
Його очі здавалися чорними, зіниці розширилися — де поділася їхня блакить? М’язи на зап’ястях напружилися, затверділи, немов металеві.
— Покиньте мене тут, — прошепотів він. — Я не витримаю.
— Ні. Витримаєш! — мовила я.
Піта похитав головою.
— Я не володію собою. Я зараз збожеволію. Як вони.
Як мутанти. Як скажені тварюки, які хочуть перегризти мені горло. І зрештою за таких обставин я буду змушена вбити Піту. І Снігоу переможе. Моїми жилами запульсувала гірка ненависть. Сьогодні Снігоу вже забрав у мене надто багато друзів.