Це дійсно була Тереза. І мало того, що вона прийшла одна і пішки. Вона кинулася до Жака, і вони обнялися, що здивувало його величність, якого важко було чимось здивувати. А Тереза, навіть не звернувши на нього уваги, схвильовано пояснила:
- Я не знаю... Я сиділа, займалася... І тут мене немов підкинуло... Я відчула, що з тобою щось трапилося... Знаєш, віднедавна я відчуваю такі речі... Не знаю чому... містики говорять, що...
- Здрастуйте, - сказав нарешті Шеллар.
Тільки тут дівчина його помітила і схаменулася. На щастя, на цей раз вона була настільки здивована, побачивши короля серед ночі в будинку Жака, що забула злякатися.
- Ой... Добрий вечір, ваша величносте... - Дівчина зробила належний реверанс і здивовано перевела погляд на Жака: - Що все це означає?
- Нічого-нічого, - поспішив заспокоїти її король. - Я зараз піду і не буду вам заважати. Поговоріть, розберіться...
Жак підсунув дівчині крісло, в задумі пройшовся по кімнаті і раптом запитав:
- Ваша величносте, ви не будете заперечувати, якщо я розповім Терезі все?
- Все - це що саме?
- Усе. Що зі мною відбувається, причини всього цього, чого я боюся, хто я такий і чому мене серед ночі можна застати розпиваючим самогон в товаристві короля... Зрештою, ми з нею не чужі, і вона має право на відвертість з мого боку.
Король знизав плечима:
- Це твоя таємниця. Не моя. Ти постійно трусишся і боїшся, не я. У разі чого мені загрожує тільки тривалий період скорботи по доброму другові, а тобі така необдумана відвертість може коштувати життя. Якщо ти впевнений, що таємниця буде збережена...
- Поза всяким сумнівом, - серйозно пообіцяла Тереза, яка звичайно ж не бажала Жаку неприємностей подібного масштабу і на відміну від нього не страждала особливою балакучістю.
- Тоді я піду вдягнуся, - сказав Жак і попрямував до спальні.
***
Всяко воно, звичайно, буває, але щоб так... Щоб з смертельних обіймів маніяка в одну секунду прямо в якийсь там палац?! Це вже, знаєте, психлікарнею тхне. Щойно тебе тримали за горло і заносили над тобою ніж, і раптом - незнайома кімната, освітлена неприродним жовтуватим світлом, замість таємничого лиходія незнайомий хлопець, який сидить навпроти і міцно тримає тебе за руки, так що вирватися виходить тільки з другого разу, та й то тому, що він сам злякався. Не треба було, звичайно, на нього з доісторичним маслаком кидатися, може, він і не хотів нічого поганого, але з переляку ж не думаєш, що робиш. Тільки коли бідний пацан в паніці злиняв з такою швидкістю, немов випарувався, до Ольги раптом дійшло, що вуха у хлопчини... теє...
Тут-то і промайнула думка щодо психушки. Не інакше у неї все-таки зірвало дах від переляку через побачення з маніяком... хоча стоп, якщо це правда був той маніяк, про якого говорять, фіг би вона жива залишилася, а раз дах зірвало, значить, все-таки жива. Може, це і не маніяк був зовсім, а так, шпана місцева пожартувати вирішила? Ні, так не піде, смикнула вона себе, від таких роздумів останні залишки мізків перекосить. Треба спокійно сісти, озирнутися і розібратися, що до чого... Може, її просто викрали? Незрозуміло, звичайно, навіщо: у батьків ні грошей, ні взагалі нічого цінного, а версія щодо торгівлі живим товаром не витримує ніякої критики. Хіба що не розгледіли в темряві, яка вона красуня, або з кимось переплутали... Та ну, дурниця якась, кому вона на фіг потрібна, хапати її на вулиці, ніби мало на світі дівчат, яких і хапати не треба, самі згодні... Тільки що ж все-таки означає це незрозуміле переміщення, і скільки пройшло часу, і де вона, врешті-решт, знаходиться?.. Треба спробувати звідси вийти і подивитися, що там, за дверима. Або просто почекати, рано чи пізно хтось сюди увійде. Якщо люди в білих халатах, то все нормально. А якщо... е-е... а хто, власне, ще може сюди зайти? Знову хлопчина з вухами? Або ще крутіше хтось?
Коли ж це «хтось» все-таки увійшло, Ольга тихо обімліла і подумала, що, напевно, ті вуха їй не здалися. Якщо тут мешкають такі ось Добрині Микитовичі, то це точно казка. Такі тільки в казках бувають. А казка місце таке, в ньому і вухам всяким... місце знайдеться... ні, бувають же такі чолов’яги на світі! Два метри з гаком, плечі - во, дідок Шварц відпочиває, а очі, мама моя рідна, які очі, сині, як небо, подивишся в них - і голова паморочиться, немов з обриву в прірву глянула... Принц, каже. Ясна річ, раз казка, в ній і повинен бути принц. Неодмінно прекрасний. І на білому коні. Правда, костюмчик трошки підкачав, не тягне на класику - шкіряна куртка без всяких тобі брабантських мережив; капелюха, яким панове мушкетери зазвичай підмітають підлогу, нема, замість нього звичайний ремінець-хайратник, світло-русяве, майже біле волосся принца виглядає з цим ремінцем якось зовсім по-слов'янськи. А обличчя в нього... подивишся на нього, і віриш людині. Як в романах пишуть: «відкрите і благородне». Ні, справді, щось таке в цьому принці є. Благородне. Чи то в обличчі, то чи в погляді... Приголомшливий мужик! Настільки приголомшливий, що нема чого на нього і задивлятися. Ну, де ви бачили, щоб такі ось шикарні чоловики нічийними залишалися і чекали - а чи не з'явиться одного чудового дня така собі принцеса зі славного районного центру Великі Кульбаби, сутула, клишонога, незачесана і ненафарбована, в брудних черевиках і пом'ятому светрі?.. смішно.