- Не бійся! - благально вимовляє він. - Я не зроблю тобі нічого поганого. Я просто заблукав. Мені потрібно наверх.
- Пусти! - кричить вона, намагаючись вирватися. - Я боюсь!
- Чому? Тут все нереально, не бійся. Не тікай, прошу тебе. - Він відпускає дівчину і знову дивиться їй в очі з благанням і відчаєм. - Не кидай мене тут! Допоможи вийти наверх, будь ласка. Якщо я залишуся тут, я й справді помру.
- Ось він, вихід, - каже Ольга, вказуючи на ступені, і мчить вгору, поки він знову не схопив її...
***
Ольга прокинулася у власному ліжку. Її тряс за плече розпатланий сонний Елмар, а поруч з ним стояла перелякана Азіль.
- Ой, друзі... - Ольга ривком сіла, струшуючи з себе залишки кошмару. - Мені таке наснилося... Я що, вас розбудила?
- Ще б пак... - Елмар полегшено зітхнув і присів на край ліжка. - Чула б, як ти кричала! Я думав, тебе вбивають...
- Вибачте... - Ольга витерла долонею спітніле чоло. - Я не хотіла. Все нормально. Присниться ж така гидота...
- Зараз добре? Підемо, Азіль.
Німфа, що весь цей час насторожено вивчала подругу, трохи хитнула головою.
- Елмаре, ти йди спати, а ти, Ольго, вставай. Спустимося на кухню, посидимо, чаю поп'ємо, і ти мені все розкажеш. Мені це не подобається. В тобі щось з'явилося... щось незрозуміле для мене.
- О боги! - Елмар відразу прокинувся і злякано втупився на Азіль. - Ти що, думаєш, це був не простий сон?
Азіль сумно кивнула.
- Тоді я з вами, - рішуче заявив принц-бастард. - Куди вже тут спати, коли такі справи?..
Вони одяглися й спустилися на кухню, де Елмар запропонував, щоб не возитися з плитою і не будити слуг, випити вина. Ольга негайно погодилася, і вони перебралися в бібліотеку, де вона і виклала історію свого дивного заміжжя.
- Тханкварра... - тихо пробурчав Елмар, вислухавши все до кінця. - Тут і гобліну зрозуміло... Де доклав руку некромант, доброго не чекай. Це напевно якісь хитрі вроки або прокляття.
- І що тепер? - злякано запитала Ольга. - Це якось знімається, треба до мага йти, що в такому випадку роблять?
- Не знаю, - ворухнув могутніми плечима принц-бастард. - Коли знімається, а коли й ні. Одне можу сказати напевно: як би страшно тебе ні прокляли, мій будинок завжди буде відкритий для тебе, і, що б тобі не загрожувало, я зроблю все, щоб тебе захистити.
- Нічого не розумію... - зітхнула Азіль. - Виходить, що він живий?
Німфа подивилася на портрет, що висів на стіні між стелажами з книгами, і знову зітхнула. Елмар знизав плечима і сказав:
- Може бути. У будь-якому випадку, Шанкар поганого б не порадив.
- Хто-небудь хоч що-небудь розуміє? - жалібно запитала Ольга. - У мене вже голова обертом іде.
- З магами треба порадитися, - зізналася Азіль. - І обов'язково розповісти Шелларові, може, він щось зрозуміє. Але в будь-якому випадку... - вона знову подивилася на портрет, - Ель Драко був хорошою людиною. Він би дійсно не зробив тобі нічого поганого, живий чи мертвий.
***
Ворох хутряних ковдр трохи ворухнувся, і Саета, що дрімала за столом, тут же стрепенулася і намацала пістолет. Вона сиділа так вже третю добу, чекаючи, що скаже Кантор, коли прийде до тями. Зброю тримала під рукою. На всякий випадок.
На щастя, в сараї біля хатинки знайшлося трохи сіна для коня, а під навісом - запас дров. Але нічого їстівного в хаті не було, якщо не брати до уваги сушених трав, що висіли на стінах, і Саета все частіше згадувала розповідь Кантора про поживних тарганів. Тарганів тут, правда, не спостерігалося, але ночами нахабно нишпорили щури, яких Кантор теж, пам'ятається, визнавав їстівними. При необхідності їх легко можна було зловити, але щури поки що не надихали Саету як обід. Після того, що вона спостерігала тут два дні тому, їсти їй досі не хотілося. Труп відьми вона відтягнула в ліс і закопала в сніг, до весни не знайдуть. Стіл абияк відмила, килимок викинула. На печі знайшлася ціла купа ганчірок і побитих міллю хутряних ковдр, з яких вона спорудила ліжко для Кантора. І тепер сиділа і чекала.
Ковдри знову заворушилися, і з лежанки почувся слабкий стогін. Саета встала і підійшла ближче.
Кантор знову тихо застогнав, заворушився, і з-під купи волохатого хутра з’явилося його обличчя. Очі були відкриті.
Саета скинула ковдру і потрясла товариша за плече:
- Кантор, скажи що-небудь!
- Саето... - прошепотів він, і його повіки знову безсило опустилися.
- Канторе, ти мене впізнав чи знову мариш? Скажи що-небудь ще! - попросила вона.
Він трохи ворухнув віями, відкрив рот і закашлявся. Кашель у нього почався ще позавчора - сухий, надривний, такий же, як при лихоманці з маренням.
Вона почекала і обережно запитала:
- Канторе, може, дати тобі травички попити?
Він відкрив очі і все так само тихо запитав: