- Ваша величносте! Пожалійте! Не губіть! Я не хочу вмирати! Змилуйтеся! Я більше не буду! Я присягаюсь! Я б ніколи! Це все Аліса! Благаю вас, ваша величносте!..
Король стояв трохи схиливши голову, і в очах його був не гнів і навіть не презирство, а якась втомлена, сумна приреченість.
- Доріано, - сказав він нарешті. - Навіщо ти це зробила? Так хотілося стати королевою?
Вона підняла на нього розпухлі від сліз очі в розмивах косметики і кілька разів судорожно кивнула.
- А знаєш, що для королеви головне? - неголосно запитав король, дивлячись їй в очі.
- Що? - схлипнула фаворитка.
- Гідність, - жорстко сказав Шеллар III і ривком відчинив дверцята шафи, біля якої так і стояв досі, щоб заплакана, стояча на колінах Доріана могла побачити себе у великому дзеркалі. - У королеви має бути гідність. Іди геть і чекай мого рішення.
- Ваша величносте, - засміявся Костас , коли двері за похнюпленою віконтесою закрилися. - Навіщо вам був потрібен цей трюк із дзеркалом?
- Щоб до неї хоч що-небудь дійшло, - сердито буркнув король. - Щоб вона хоч щось зрозуміла і передала іншим. Щоб вони більше не розраховували, що я одружуся хоч із жодною з них. От же дурепа, мізків, що у плюта... Дякую, пане Костасе.
- Да нема за що, в загалі-то. Як я і очікував, ніяких доказів, крім показань. Графиня її не залякувала і не шантажувала, а просто обманювала, акуратно підтасовуючи факти. А сім'я Монкар досить впливова, щоб відмазати єдину дочку, навіть якби були докази...
- Закривайте справу Леста, - зітхнув король. - Флавіус сховає доповідь в архів, а цих двох мерзотниць я вижену до біса, і нехай живуть як хочуть. Доріану, принаймні, татусь відшмагає, може, розуму додасть. А ось Ольгу шкода.
- Ви дійсно мали на неї види чи це тільки чутки? - поцікавився пан Костас .
- Чутки. Їх спеціально розпустила Аліса. Якби не вона, ніхто б і не помітив, наскільки часто я гуляю з Ольгою. Піду я, напевно, налаю пані Монкар, поки не охолов...
- А, це ви в гніві? Ну-ну…
- Вже як вмію, - пробурчав король. - До зустрічі, пане Костасе.
Він стрімкими кроками перетнув вітальню, на ходу наказавши його почекати, і зник за дверима.
- Почекаємо, - зітхнув Елмар. - А що нам ще залишається робити?
- Ну, вона і волала... - похитала головою Ольга, маючи на увазі віконтесу Бефолін. - Можна було подумати, її там вбивають.
- Ти Шеллара не знаєш, - хмикнув Елмар. - Що-що, а налякати він вміє. Особливо на пару зі старим Костасом. Років десять тому мені випадково довелося бачити, як Шеллар веде допит. Не знаю, як його підслідний, а я точно перелякався.
- Елмаре, а чому він так по-різному до них звертається?
- До кого?
- До Флавіуса - на «ти» і запросто, а до Костаса - шанобливо, навіть кланявся.
- Ну а як же ще? З Флавіусом вони разом вчилися в розвідшколі, за однією партою сиділи, можна сказати. А Костас був його наставником, коли кузен вивчав поліцейські премудрості. А наставник - це на все життя. Тим паче Шеллар до них завжди ставився з великою пошаною. Метра Істрана він досі побоюється, наскільки вміє, звичайно. Метр його якось відшмагав в дитинстві...
- Він мені розповідав на полюванні про те, як ти навчив його сміятися, ну і про це заразом. А що, він правда так страшно посміхався?
- Тоді, в перший раз? Це треба було бачити. Довелося тричі нагадати собі, що я чоловік і воїн. А потім я ще деякий час вважав, що так у них, в палаці, прийнято. Але це ще нічого, ти б чула, як він сміявся! Всіх привидів, напевно, розполохав. Взагалі з ним було цікаво... Я приїхав до татуся повним бовдуром, ну що ти хочеш - варвар. У себе в племені я вважався самим грамотним, бо вмів рахувати до ста, знав аж чотири руни, і був страшно вражений, коли виявилося, що їх насправді тридцять і що навіть недолуга Нона вміє швидко читати. А тут кузен, весь з себе правильний, серйозний і все на світі знає, що ні запитай. Коли я виріс і вирушив на подвиги, мені його дуже не вистачало... Ех, хороший він хлопець, мій кузен Шеллар, якби ще одружився - ціни б йому не було.
- Ну що тобі не терпиться його одружити! - здивувалася Ольга. - Тобі то що?
- Я ж тобі казав, що у нього немає спадкоємців, і якщо щось трапиться, мені доведеться напнути корону. А він усім голови морочить. Не з'їсть же вона його, ця дружина!
- Елмаре, як ти можеш так говорити? - обурилася Азіль. - А тобі самому теж немає ніякої різниці, з ким одружуватися?
- У мене є ти, і я тебе люблю. А у нього нікого немає, то яка йому різниця?
- Ти вважаєш, що ти людина, а він ні? Адже він теж хотів би бути щасливий. Але у нього не виходить.
- Що б з ним таке зробити, - тяжко зітхнув Елмар, - щоб він закохався? Може, хоч тоді одружується.
- Нічого ти з ним не зробиш. Я могла б, але він не хоче. Так що залишається набратися терпіння і чекати, поки це станеться само.