Однак чомусь - і зовсім незрозуміло, чому - не спалося декому в цю ніч, хоча люди були всі молоді і здорові, і безсонням не страждали.
***
... Буває ж так! Тобі тридцять, ти красень чоловік п'яти з лишком ліктів росту, і у тебе є все, що тільки можна побажати. Здоров'я - хоч греблю гати, про твою надлюдську силу складають легенди і балади. Гроші - хоч купайся в них, скарбниця дракона здатна забезпечити людині безбідне існування на все життя, а ти випатрав їх чотири, не рахуючи того, що належало тобі просто у спадок. Жінки - зомлівають, ледь почують твоє ім'я, хоча тобі це, взагалі, байдуже, адже тільки одна з них для тебе найдорожча у світі, і ви щасливі, щоб не подейкували з цього приводу злі заздрісники. Влада - вона тебе ніколи не вабила, але якщо кому цікаво, то ти все ж таки принц і перший спадкоємець престолу (нехай пошлють боги твоєму кузену-королю довге життя, хорошу дружину і побільше інших спадкоємців!). Слава - її вже більше ніж достатньо: в королівстві Ортан, та й на всьому континенті навряд чи знайдеться людина, яка не чула про твої подвиги...
І якби хтось набрався нахабства і запитав принца-бастарда Елмара, якого ж дідька йому ще не вистачає, потиснув би його високість могутніми плечима, опустив би пронизливо-сині очі в томик класичної поезії, зітхнув би сумно і промовчав. Тому що навряд чи зрозумів той хто запитав, що відбувається в загадковій душі першого паладина корони, почуй він навіть пряму відповідь. Якщо б міг зрозуміти, не питав би. Та й нема чого знати кожному зустрічному поперечному, що під сталевою бронею могутніх м'язів б'ється серце поета, і принц-бастард не замислюючись віддав би свою військову славу за те, щоб уміти витончено сплітати слова. Але нажаль! - поет з Елмара виходив нікудишній, та, оскільки цінителем він був справжнім, всю нікчемність своїх поетичних експериментів усвідомлював повністю. Ось і залишалося сидіти в бібліотеці з пляшкою доброго вина, вчитуватися в безсмертні рядки давно покійних бардів, насолоджуючись їх неповторною гармонією, і роздумувати про речі піднесені і прекрасні. Так було і в цю ніч...
***
Не спав і веселун Жак, особистий блазень і великий друг його величності короля. Його долали почуття і думки, навіть віддалено не схожі на світлу печаль принца-бастарда Елмара.
Адже буває і так... Тобі всього лише двадцять шість, а ти вже досяг таких неймовірних вершин, що придворні зеленіють від заздрості і з таємною надією чекають, коли ж нарешті його величності набридне нахабний вискочка і можна буде насолодитися падінням і приниженням нинішнього королівського улюбленця. Дочекаєтеся, як же .. Погано ви знаєте короля, панове придворні. А блазня, можна сказати, і зовсім не знаєте...
А почалося все з того, що принц Мафей став бачити віщі сни. Це нікого не здивувало, маги, вони взагалі з дивацтвами... але треба ж було такому статися, щоб йому приснився саме Жак! Та ще за таких обставин, що бідному блазневі погано зробилося, коли він про це дізнався. Менше всього на світі йому хотілося опинитися в такому становищі - лежати на столі, залитому кров'ю, та ще щоб якийсь незнайомий містралієць при цьому бив йому морду... Крові Жак взагалі боявся до безтями, а, побачивши містралійця, намагався перейти на інший бік вулиці. Але якщо Мафею все це приснилося... Страшно, панове, справді страшно! Настільки, що навіть товариство прекрасних пані не допомагає. Ледве заплющиш очі, приходять кошмари, і хоча у Жака сни не віщі, але виходять куди мальовничіші, ніж у будь-якого ясновидця.
Ось і цього разу, прокинувшись в холодному поту, блазень довго сидів обхопивши коліна руками. Тремтіння не відпускало. Тоді він встав, спустився в кабінет і тремтячими руками налив собі пивний кухоль самогону, після якого відчуття страху трохи притупилося. Потім Жак сів на підлогу і тихо заплакав.
***
Не спала в цю ніч і танцівниця Азіль, але за набагато більш простої і приємної причини. Вона натхненно і самовіддано кохалася з випадковим кавалером, з яким годину тому познайомилася на вулиці і який на світанку повинен був зникнути з її життя назавжди. Так було потрібно, хоча танцівниця не зовсім розуміла навіщо. Азіль - підкидьок, знайдений біля дороги хітанами, що кочували, - не мала гадки, хто вона така, поки одного разу один з коханців не поставив питання, чи людина вона взагалі? А потім взяв за руку і повів до мага, який і пояснив дівчині, що вона - німфа. Правда, більше нічого зрозумілого маг сказати не зміг, бо люди знають про німф вкрай мало, але Азіль і за це була вдячна. Принаймі, вона переконалася в тому, що її дивацтва насправді абсолютно нормальні для німфи і що все йде як треба. Нехай люди цього не розуміють, нехай думають, що якщо жінка бачить щось, недоступне звичайному людському зору, то вона відьма, якщо говорить незрозумілі речі - ненормальна, ну а якщо має звичай проводити ночі з різними чоловіками - повія... Дурна справа вимагати розуміння від людей. Втім, зараз, коли Азіль прожила в столиці майже три роки, кожен чоловік вважав за велику честь удостоїтися уваги танцівниці і отримати на додачу до незабутньої ночі ще й частинку природної магії німфи, яка приносила тільки добро. Ну а жінки як і раніше вважали її повією, притому безкоштовною і тому особливо зіпсованою. Що з них взяти...