В Московії урядову мову Великого князівства Литовського, яку ми звемо «руською», називали «литовською» або «білоруською». І хоча сучасні російські історики часом називають цю мову «російською», за тих часів московські книжники, аби мати змогу скористатись Литовськими Статутами, мали перекладати їх на московський діалект[8]. Руська мова значно відрізнялась від тогочасної польської, але в контексті династичної унії з Польщею вона надала слов'янську платформу для поширення польської мови та ідей. Уже 1501 р. правові тексти руською мовою насичуються польськими термінами та навіть польською граматикою. Зі вступу до Литовського Статуту 1566 р. можна зробити висновок, що литовська шляхта на практиці вже вживала польську мову[9]. Акти Люблінської унії 1569 р., яка створила Річ Посполиту, були складені вже тільки польською. Така позиція польської мови у Литві була викликана не польською імміграцією, а радше поступовим прийняттям там політичного ладу, усталеного в Польщі й перенесеного на нову Річ Посполиту в 1569 р. Те, що це більше стосувалось політичної культури, ніж особистого походження, підкреслював Литовський Статут 1588 р., який поширив право шляхетства на єврейських вихрестів. Польща принесла в Литву і європейське право: тоді як середньовічні адаптації римського права так ніколи й не дійшли до Московії, Статути 1566 і 1588 рр. демонструють посилений вплив римських (і німецьких) взірців на Литву[10]. За доби Відродження велика частина того, що доходило до Польщі з Італії латиною, переказувалось польською мовою далі, в Литву.
Здобувши статус літературної, польська мова витіснила в Литві місцеву руську. За доби Відродження польська та литовська шляхта почала користуватись однією мовою, що пришвидшило творення єдиної ранньомодерної політичної нації. Водночас слід зазначити важливу відмінність між переходом від латини до польської мови в Польщі та переходом від руської до польської мови в Литві. У Польському королівстві місцева мова (польська) потіснила імпортовану літературну мову (латину). Підвищення польської до статусу рівної з латиною було прикладом загальної тенденції, яку в латиномовній Європі започаткувало італійське «мовне питання»[11]. У Великому ж князівстві Литовському його розв'язали незвичним для Європи способом: тут імпортована мова (польська) замінила рідну мову політики та права (руську; балтійська литовська мова втратила своє політичне значення задовго перед тим) і перешкодила її наступному літературному вживанню. Таким чином, якщо в Італії після Дайте, а потім і повсюди в християнській Європі, народні мови ставали мовами літератури та держави, у Великому князівстві Литовському мова культури та політики була далекою від народної. І хоча польська, як повсюдно вживана урядова мова, цілковито відповідала потребам республіканських інституцій та ідеалів ранньомодерної Польщі-Литви, вона не пережила народження модерних демократичних національних ідей, що мали такі самі назви.
Обговорюючи вплив ранньомодерних ідей на модерну політику, ми маємо також усвідомлювати відмінності між ними. Ранньомодерна польська нація, що складалась також і з литовської шляхти, була далекою від відомих нам модерних понять про націю. Вона базувалась на ідеї громадянства у великій республіці, де шляхта мала широкі кодифіковані права. До початку XVI ст. польські шляхтичі забезпечили собі захист від королівських примх, визначальну роль у міжнародних відносинах та право накладати вето на нові закони. Розвиток конституційних засад польської держави уможливлював надійне включення земель із різними місцевими правовими традиціями, як-от Королівство Прусія[12]. У подібний спосіб польська система стала моделлю для литовської шляхти, що також прагнула оформити та розширити власні привілеї[13]. Підтримавши конституційну унію з Польщею, литовська знать прагнула натомість отримати такі самі права, привілеї та захист. Після династичної унії з Польщею Литва стала східнослов'янською територією, шляхта якої за своїми правами була рівна суверенові. За умовами Люблінської унії литовські шляхтичі об'єдналися зі своїми польськими сусідами у спільному сеймі та разом брали участь у виборах королів. Литва також зберегла власну назву, адміністрацію, скарбницю, право та військо. Таким чином, Річ Посполита була республікою шляхти, міф про сарматське походження якої об'єднав у ній шляхтичів різного походження та віросповідання, залишаючи осторонь решту населення[14].
8
Цей подвиг повторили в наші часи, коли в 1960 р. у Мінську переклали Статут 1529 р. російською мовою, щоб радянські вчені могли його досліджувати. Тоді висунули версію, що його мова, очевидно не російська, була насправді білоруською: Статут Великого княжества Литовского 1529 года / Яблонскис К. И. (
9
Див. вступ до Статуту 1566 р., написаний бл. 1576 р. Августінасом Ротундусом Мілеським: Archiwum Komisji Prawniczej. — t. 7. — Krakow: Polska Akademia Umiejetnosci, 1900. — s. XX; див. також: Kiapene Jurate. The Grand Duchy and the Grand Dukes in the Sixteenth Century // The Polish-Lithuanian Monarchy in European Context / Butterworth Richard (
11
Goldblatt Harvey. The Emergence of Slavic National Languages // Scaglione Aldo. The Emergence of National Languages. — Ravenna: Loggo Editore, 1984. — p. 125, 165. Автор має на увазі процеси стандартизації та емансипації національних мов, що почались в Європі з т. зв. «італійського мовного питання» — загальної назви тривалих дискусій щодо розвитку єдиної літературної італійської мови для всієї Італії, в результаті яких в XVI ст. її основою було обрано флорентійський тосканський діалект. —
13
Про політичну систему див.: Kaminski Andrzej. The Szlachta of the Polish-Lithuanian Commonwealth // The Nobility in Russia and Eastern Europe / Banac Ivo, Bushkovitch Paul (
14
Короткі огляди історіографії Люблінської унії див. у: Bardach. Studia z ustroju i prawa. — s. 11–18, i Zmuidzinas. Commonwealth polono-lithuanien. — p. 143–151. Важливі російські інтерпретації 1569 p. запропонували Матвій Любавський та Іван Лаппо. Засадничі польські, білоруські та литовські погляди подають Йоахим Лелевель, Михайло Грушевський, Митрофан Довнар-Запольський та Адольфас Шапока. Провідними міжвоєнними польськими дослідниками унії були Оскар Галецький та Станіслав Кутжеба; важливий радянський білоруський внесок зробив В. І. Пічета; з моравською панслов'янською перспективою можна ознайомитись у Френсіса Дворніка. Вступом до теми англійською є праця: Dembkowski Harry. The Union of Lublin. — Boulder, Colo.: East European Monographs, 1982. Сьогодні деякі дослідники підважують ідею Речі Посполитої як «шляхетської республіки», підкреслюючи соціальну та регіональну стратифікованість шляхти. Про це див. напр. цитовані Тімоті Снайдером праці Даніеля Бовуа, або: Althoen David. That Noble Quest: From True Nobility to Enlightened Society in the Polish-Lithuanian Commonwealth, 1550–1830: Doctoral dissertation. — University of Michigan, 2000. —