Після 1569 р. польська ідентичність литовської знаті дедалі більше ставала питанням культури і політики, часом стосуючись захоплення ренесансною польською літературою, а часом — переходів із православ'я на католицизм. Реформація та Контрреформація набули у Великому князівстві Литовському особливого спрямування. Як і багато аристократичних сімей повсюди в Європі, велика кількість литовських шляхтичів у 1550–1560-х рр. перейшла на кальвінізм. Протестантизм приваблював колишніх православних не лише своїми доктринами, а й своєю подібністю до православ'я у практичних питаннях: відсутністю целібату, вживанням народної мови під час служби, а також причастям для мирян. На відміну від знаті в Німеччині чи Франції, яка переходила з однієї західно-християнської конфесії до іншої, литовські шляхтичі під час Реформації переходили зі східного християнства на західне[15]. Після одного покоління протестантів колись православні литовські родини зазвичай переходили на католицизм, а отже у Великому князівстві Литовському протестантизм виконував роль несвідомого спільника католицизму. Не стільки католицизм, скільки Реформація привернула православних литовців до західного християнства: спочатку в його протестантській, а згодом — у католицькій формі. Звісно, контрреформаційний католицизм перейняв тактику своїх протестантських суперників: вживання ним польської мови (хоча католики видали також кілька книг литовською) посилило престиж польської культури між литовською шляхтою, а її нові прозеліти поширили польську мову серед литовськомовного селянства[16]. В 1579 р. свою академію у Вільні відкрили і єзуїти. Їхню антипротестантську пропаганду не можна було відокремити від закликів до православних прийняти зверхність Риму[17].
Хоча католицизм і був відомий як «польська віра» навіть після Контрреформації належність до неї жодним чином не була необхідною складовою «польської» політичної лояльності. Як і мова, релігія ретроспективно трактувалась пізнішими націоналістами як ознака національної ідентичності. Водночас у Речі Посполитій не було релігійної боротьби, яка привела б до територіальних змін на зразок німецького cuius regio, eius religio, чи французького un roi, une foi, une loi[18]. Литовський Статут 1566 p. було створено комісією з п'яти православних і п'яти католиків. Августин Ротундус, поляк, католик та учасник Контрреформації в Литві, написав довгий трактат на захист литовського права, який видав його друг, Миколай Радзивил («Чорний», 1515–1565), протестант, віленський воєвода і головний прихильник Реформації у Литві (спочатку лютеранства, потім кальвінізму і, нарешті, антитринітаризму). Ротундус також відредагував і переклав латиною Статут 1566 р. Він погоджувався з Радзивилом, що Литва була respublica bene ordinata[19]. Інший поляк та найвідоміший польський єзуїт, Пьотр Скарга (1536–1612), 1577 р. присвятив свою найвідомішу книгу православному київському воєводі, князю Костянтину Острозькому, хоча в цьому випадку стосунки між обома були менш сердечними: Острозький, горда та амбітна людина, виступаючи за укладення церковної унії на власних умовах, придбав і спалив весь наклад книги. Загалом, політичний лад Речі Посполитої грунтувався не лише на толеруванні цінностей західного християнства, але й християнства східного. Релігійний мир між всією християнською шляхтою було підтверджено Варшавською конфедерацією 1573 р. І хоча це толерування багатьох різновидів християнства лише для окремих станів суспільства сьогодні може здатися нам нетолерантним. Варшавська конфедерація не мала аналогів у тогочасній Європі.
Ранньомодерні уявлення про польську націю були обмеженішими й водночас відкритішими за модерні націоналізми, що прийшли їм на зміну. Обмеженішими, бо тоді як сучасні націоналізми охоплюють всіх представників певної нації, ранньомодерна польська нація відділяла політичний стан із виборчим правом від нижчих верств, що такого права не мали. Водночас ранньомодерна нація не була економічним класом: магнати завжди були шляхтичами, але лише деякі шляхтичі були магнатами; заможні міщани не були громадянами, допоки не отримували шляхетство. З іншого боку, в політичних категоріях ранньомодерна нація була відкритішою за сучасну націю, бо, тоді як сучасний націоналізм вимагає централізованої держави, Річ Посполита зберігала в Литві та Польщі окремі правові кодекси та адміністрацію. Ранньомодерна нація була відкритішою і в особистих категоріях, бо тоді як сучасний націоналізм наполягає, що національна ідентичність переплетена з культурним походженням та політичною долею, ранньомодерна польська ідентичність допускала, що шляхтич може належати до однієї культурної групи, але мати іншу політичну лояльність. Ці обмеженість та відкритість відбивались також у ставленні до мови: вважалось цілком нормальним, коли шляхтич вживав одну мову (польську) серед людей свого стану чи в політиці, а іншу (яку ми сьогодні назвали би білоруською чи литовською) — в родині чи зі слугами.
15
Язичницькі литовські сім'ї масово перейшли у католицизм у 1387 р., але більшість литовських бояр вже були православними й залишались ними наступні два століття. Коли почалась Реформація, у Вільнюсі було набагато більше православних церков, ніж католицьких.
16
Ochmanski Jerzy. The National Idea in Lithuania // Concepts of Nationhood in Early Modern Europe / Banac Ivo, Sysyn Frank (
17
Численні публікації Пьотра Скарги, що стосувалися й протестантизму, й православ'я, — найкращий доказ тому. Див.: Skarga Piotr. Pisma wszystkie. — 5 tomow. — Warszawa: Ultima Thule, 1923–1930.
18
«Чия влада, того й віра» — релігійний принцип, встановлений серед німецьких князів за Аугсбурзьким релігійним миром 25 вересня 1555 р., за яким саме вони вирішували релігійну належність своїх підданих. «Один король, одне право, одна віра» — релігійний принцип, поширений у Франції від Релігійних війн середини XVI ст., за яким в абсолютистській державі мала існувати лише одна віра. —
19
«Добре впорядкована держава». —