Зруйнування Речі Посполитої й одночасне запровадження в Росії «смуги осілості»[26] супроводжувались радикальними спробами реформувати юдаїзм та єврейське соціальне життя. Ми ще повернемось до цього в третьому розділі. Наразі зазначимо, що на них впливали історичні міфи, що не були прив'язані до території (як, наприклад, хасидизм, що з'явився в Україні після смерті Баал Шем Това в 1760 р.), а також пан європейські течії (як, наприклад, Гаскала, єврейське Просвітництво). Хоча ці напрямки й перетинались у Вільні, вони були чимось іншим, ніж різновидом традицій Великого князівства Литовського; щось подібне до секулярної єврейської політики з'явилось лише наприкінці XIX ст. Серед християнських підданих царя ранньомодерну шляхетську націю поволі витіснили модерні концепції нації як спільноти носіїв народних мов. Для християн у Литві поділ на нації в XIX ст. був довгим і складним процесом, що підважував чітко окреслені й ретроспективні категорії тогочасних націоналістів. Призмою, крізь яку можна спостерігати за забарвленням ранньомодерного литовського патріотизму у чіткі національні кольори, є поема «Пан Тадеуш», завершена великим поетом-романтиком Адамом Міцкевичем у 1834 р.
Адам Міцкевич (1798–1855) народився на Святвечір через три роки після останнього поділу Речі Посполитої в Новогрудку, їдише- та польськомовному містечку. Місцеві литовські татари щойно збудували нову мечеть. Хоча Новогрудок оточували литовські села, більшість місцевих селян розмовляли білоруською. Міцкевич виріс у свідомій польській шляхетській родині, хоча його батько був, найпевніше, православним, а мати, ймовірно, — єврейського походження[27]. Міцкевич навчався у Віленському імператорському університеті, закладі, який гарно ілюструє дилему «неписьменної» імперії, що абсорбувала велику кількість освічених сімей. На початку XIX ст. російська політика була спрямована радше на збереження освітніх досягнень польською мовою, ніж на русифікацію потенційно корисних підданих. У 1803 р. Олександр I відновив у Вільні школу, засновану єзуїтами у 1579 р., як університет із польською мовою викладання. Цим закладом, як і всім Віленським навчальним округом, керував друг царя Олександра, його радник та наставник польсько-литовський князь Адам Чарторийський (1770–1861). Віленський університет, успадкований від Речі Посполитої, був найбільшим подібним закладом Російської імперії. Протягом життя цілого покоління він підтримував переконання місцевої еліти, до якої належав і Міцкевич, що мовою культури та політики була польська. Університет і пов'язані з ним школи готували людей, які зберегли в історії, літературі та поезії пам'ять про щойно зникле Велике князівство Литовське[28]. (Цікаво, що протягом певного часу секретарем і безпосереднім керівником Чарторийського були українці. Подібно до того, як наприкінці XVIII ст. поділи Речі Посполитої привели на імперську службу поляків, століттям раніше, після поділу України за Андрусівським перемир'ям, у Петербурзі з'явилися й українці.)
Поетичну кар'єру Міцкевича важко уявити без університетської підготовки рідною польською мовою в рідній Литві. Це чітко видно на прикладі його шедевра, «Пана Тадеуша», якого Міцкевич дописав у паризькому вигнанні в 1834 р. Ця історія чвар і кохання литовських шляхетських родин закінчується навесні 1812 р., коли Наполеон та його армії проходили Литвою на Москву. Герої поеми, литовські шляхтичі, приєднуються до французького війська, як воно й було насправді; тринадцятирічний Міцкевич спостерігав це на власні очі. Серед тих, хто приєднався до Наполеона у 1812 р., була третина студентів Віленського університету. І хоча Олександр I виграв війну, він не захотів його закривати, завдяки чому в 1815 р. університетські двері були відчинені для Міцкевича. Та навіть зареєструвавшись студентом, який отримує урядову стипендію, юнак вказав своє ім'я як «Адам Наполеон Міцкевич». Оскільки російський цар заплющив очі на те, що литовська шляхта, вихована в його університеті, воювала проти його ж держави, Міцкевич зміг отримати вищу освіту польською мовою. Пізніше він створив ностальгійний шедевр, у якому поєднав трагедію Польщі з тією ж війною проти Росії[29].
26
Визначена в 1791 p. територія переважно західних (у т. ч. українських) губерній, де мало право проживати єврейське населення Російської імперії. Проіснувала до 1917. —
27
Міцкевич сам пізніше одружився з жінкою єврейського походження. Міцкевичеве заплутане походження — це лише одна з варіацій на цю тему; історик Йоахим Лелевель (1786–1861), видатний віленський професор за часів Міцкевичевого навчання та найбільший тогочасний польський історик, був сином німецького дворянина. Для Міцкевича етнічні визначення національності не мали сенсу, тому неможливо визначити, ким він був «насправді», з'ясовуючи походження його батьків чи прадідів. Вступ до дискусії щодо Міцкевичевого походження див. у: Applebaum Anne. Between East and West. — London: Macmillan, 1995. — p. 114–122; Grudzinska-Gross Irena. How Polish is Polishness? // East European Politics and Societies, 14, 1 (2000). — p. 5ff.; Ascherson Neal. Black Sea. — New York: Hill and Wang, 1994. — p. 144ff. Про татарські мечеті див.: Tyszkiewicz Jan. Tatarzy na Litwie i w Polsce. — Warszawa: PWN, 1989. — s. 287. Фундаментальною працею є праця: Weintraub Wiktor. The Poetry of Adam Mickiewicz. — The Hague: Mouton, 1954. Щодо порушених питань див. с. 14–15.
28
Експансія польської освіти в Російській імперії не зачепила євреїв. У Вільнюсі радше російська, ніж польська, мова була для євреїв вікном у ширший світ.
29
Бенджюс А. и др. История Вильнюсского университета. — Вильнюс: Мокслас, 1979. — с. 64–66; Beauvois Daniel. Szkolnictwo polskie na ziemiach litewsko-ruskich 1803–1832. — t. 1. — Lublin: KUL, 1991. — s. 37–39, 273–275. Приклад Міцкевича, литовського поляка, кар'єра якого, уможливлена російським царем, привела до створення довготривалих символів польського патріотизму, не є унікальним. Схожою була доля Міхала Клеофаса Огіньського (1765–1833), чий полонез «Прощання з батьківщиною» в А мінор став найвідомішим польським бароковим твором.