Выбрать главу

Скубішевський погодився приїхати до Вільнюса і підписати декларацію про добросусідські відносини лише за умови, якщо Литва пообіцяє провести вибори у Вільнюському та Шалчинінкському районах. Ця ситуація засвідчила, наскільки непростим було становище Скубішевського. За старання йому перепадало з обох боків: і від литовських правих, і від польської меншини у Литві. Литовські парламентарі підготували петицію, в якій протестували проти декларації, що прагне «узаконити наслідки агресії», оскільки та не засуджувала окупацію Вільнюса польськими силами у 1920 р.[590]. Це був гарний приклад того, як історичні претензії, привнесені в політику однією національною силою, породжують неочікувану реакцію іншої. Поляки пригадали, що Польща втратила Вільно у 1939 р. внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа, який усі, включно з Литвою, визнавали за акт агресії. Таким чином, якщо справді йшлося про неприпустимість «узаконити наслідки агресії», слід було поставити під сумнів усі кордони, що постали як наслідок пакту. Що означало, звісно, що Вільнюс по праву має належати Польщі. Діставши зі скрині Пандори «рік 1920-й» литовська правиця незумисно вивільнила й «рік 1939-й». Польські діячі стверджували, що Скубішевський сам себе обеззброїв, уникаючи теми Другої світової війни, та приповз у Вільнюс «на колінах»[591]. Інші казали, що польський уряд «за безцінь хоче продати права поляків у Литві»[592].

Намагаючись не допустити поширення історичних дебатів у самій Польщі, Скубішевський наполягав на тому, щоб литовські депутати подумали про майбутнє, а не переймалися минулим, вкотре запевняючи, що Польща не має жодних територіальних претензій, і пообіцяв, що другого генерала Желіговського не буде[593]. Він згадав саме польського генерала, що зайняв Вільно у 1920 р., з метою показати, що розуміє литовські історичні переживання й хотів би заспокоїти литовців. Однак Литва все одно вимагала офіційних польських вибачень за 1920 р., що було неприйнятним для Польщі — частково через засадниче заперечення можливості врегулювання історичних питань за допомогою дипломатії, частково через те, що подібна інтерпретація подій сприймалась як тенденційна, а також через те, що право власності поляків у Литві залежало від правомочності міжвоєнних документів. По суті, держава, що визнає свої попередні кордони нелегітимними, відкриває простір для різноманітних територіальних претензій ззовні, створюючи небезпечний прецедент і для себе, і для сусідів. Наприклад, якби Польща відмовилась від легітимності своїх міжвоєнних претензій на Вільнюс, то росіяни та білоруси отримали б аргумент на свою користь проти сучасної литовської держави. Для литовців було очевидним, що ретроспективна відмова поляків від Вільнюса автоматично підтвердить претензії Литви. Білоруси та росіяни дивилися на це інакше.

Доводити, що литовська інтерпретація подій 1920 р. була історично неправдивою, не надто захопливе завдання. У 1920 р. Вільнюс був чим завгодно, лише не етнічно литовським містом, а його відсутність у складі міжвоєнної Литви дала країні змогу існувати як національній державі з незначними групами меншин. У 1939 р. незалежна Литва, а в 1945 р. Литовська РСР, завдячували правом на місто Сталінові. Після знищення найбільшої міської спільноти євреїв і поляків Вільнюс десь близько 1980 р. став литовським містом під радянським пануванням. (Понарський ліс, згаданий Міцкевичем як міфічний першопочаток Вільнюса, став останнім прихистком для страчених у 1941 р. віденських євреїв). Розглядаючи ці докорінні зміни як «повернення» Вільнюса, литовські націоналісти могли стверджувати, що місто завжди було литовським. У процесі свого народження нації творять історії та нищать традиції, що їх науковці, які зацікавлені в розкритті справжнього перебігу подій, мусять реконструювати. Це наштовхує на значно цікавіші висновки. Будь-які вибачення Польщі за 1920 р. були б просто недоречними, оскільки у 1990-х рр. ніхто з представників обох сторін не пам'ятав, що трапилося сімдесят років тому. У 1920 р. литовські національні діячі чудово розуміли, що у Вільнюсі майже не було литовців, а їхні претензії на місто були водночас історичними та політичними. Потрібна була освітня політика міжвоєнної та радянської Литви, щоб народ «вивчив» що в 1920 р., коли його захопила Польща, Вільнюс був етнічно литовським. Так само у 1920 р. Пілсудський і Желіговський анексували місто не як польські націоналісти чи вороги Литви, а як польські литовці. Вони діяли не в рамках парадигми «етнічної» національної держави, а мріючи про відродження Великого князівства Литовського у формі федерації. Сім десятиліть по тому про ці мотиви та ідентифікації забули й вони розчинились у більшому польському наративі національних перемог і поразок. Як наслідок, у 1990–1992 рр. етнічна ідея нації здобула майже цілковиту перемогу і в Литві, і в Польщі.

вернуться

590

ITAR-TASS World Service, 12 січня 1992 р. // BBC Summary of World Broadcasts Sovie Union (SWB/SU), 14 січня 1992 p.; PAP, 14 січня 1992 p. // SWB/SU, 16 січня 1992 р.

вернуться

591

Warszawa, PAP, 15 січня 1992 p. // FBIS-EEU, 22 січня 1992 p. — p. 20.

вернуться

592

Snyder. National Myths. — p. 326–331; Цитата у: Widacki. Stosunki polsko-litewskie. — s. 52.

вернуться

593

Skubiszewski. Polityka zagraniczna. — s. 191–193.